Взрослые и дети
26 Августа 2014
<p st yle="line-height: 1.15; margin-top: 0pt; margin-bottom: 0pt;" dir="ltr"><span st yle="color: rgb(0, 0, 0); font-family: Arial; font-size: 15px; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; text-decoration: none; vertical-align: baseline; background-color: transparent;">Коли народжується наша перша дитина, у психіці оживають травми нашого дитинства. Є навіть такий феномен,який психологи-клініцисти спостерігають у практиці, як “річниці”. “Штормити” починає тоді, коли власна дитина досягає віку, в якому матір (або батько) пережили психотравмуючу подію. Піднімається незрозуміла і необумовлена тривога, погіршуються стосунки, ускладнюється комунікація з дитиною.</span></p><br /><p st yle="line-height: 1.15; margin-top: 0pt; margin-bottom: 0pt;" dir="ltr"><span st yle="color: rgb(0, 0, 0); font-family: Arial; font-size: 15px; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; text-decoration: none; vertical-align: baseline; background-color: transparent;">Ненсі МакВільямс на семінарі у Києві наводила приклад із власного життя - коли її доньці виповнилось 9 років (у цьому віці сама Ненсі втратила маму), її стали дратувати найменші прояви доньчиного непослуху. Дуже хотілось різко докоряти доньці: у тебе, мовляв, принаймні матір жива! Психоаналіз допоміг їй зрозуміти, звідки піднімається гірка емоція, і відділити реальні стосунки із донькою від власних старих травм.</span></p><br /><p st yle="line-height: 1.15; margin-top: 0pt; margin-bottom: 0pt;" dir="ltr"><span st yle="color: rgb(0, 0, 0); font-family: Arial; font-size: 15px; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; text-decoration: none; vertical-align: baseline; background-color: transparent;">Народження дитини, в цьому сенсі, робить нас вразливими. Разом із тим, як вона дорослішає, ми ніби заново проживаємо своє власне дитинство - на емоційному рівні, неусвідомлено. Це може бути болісно, і може змушувати травмувати і свою дитину так, як були травмовані батьки. А може бути - великим шансом упізнати в собі травму і зцілити її. Прожити непрожите, розділивши із своєю дитиною радість нетравматичного дитинства.</span></p><br /><p st yle="line-height: 1.15; margin-top: 0pt; margin-bottom: 0pt;" dir="ltr"><span st yle="color: rgb(0, 0, 0); font-family: Arial; font-size: 15px; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; text-decoration: none; vertical-align: baseline; background-color: transparent;">Так, деякі матері, що пережили у дитинстві голод і розруху, потім насильно напихали своїх дітей їжею, дряпаючи алюмінієвою ложкою ясна і щиро віруючи, що роблять дітям добро. Але інші змогли їсти такі бажані колись і доступні тепер продукти разом із дитиною, їсти їх як дитина і насолоджуватись разом цією можливістю.</span></p><br /><p st yle="line-height: 1.15; margin-top: 0pt; margin-bottom: 0pt;" dir="ltr"><span st yle="color: rgb(0, 0, 0); font-family: Arial; font-size: 15px; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; text-decoration: none; vertical-align: baseline; background-color: transparent;">Разом із трьохрічною донькою можна вибирати сукні і наївно приміряти перед дзеркалом чудернацькі капелюхи, цілком легально граючись у принцес. Разом із п”ятирічним сином можна прожити день, коли батько (який кинув сім”ю у такий день) підтримує двоколісний велосипед, а син боїться і довіряє.</span></p><br /><span st yle="color: rgb(0, 0, 0); font-family: Arial; font-size: 15px; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; text-decoration: none; vertical-align: baseline; background-color: transparent;">Проживання дитинства разом із своєю дитиною має дивовижні зцілюючі можливості. Воно часто потребує мужності, і іноді - підтримки, якщо травми були непростими. А ще - чуйності до дитини і внутрішнього дозволу зробити разом із дитиною дещо для себе, без сорому і провини. Як було написано на одному демотиваторі, “зробивши вигляд, що допомагаєш дитині у пісочниці, можна, не попалившись, награтись нарешті з відерцем, лопатками і формочками”.</span>
Читать