Я почну жити, коли закінчу роботу. Коли схудну. Коли знайду кохання. Коли
стане спокійніше.
А
поки можна потерпіти — життя ж нікуди не втече. Іноді так минають роки, а
“потім” усе ще переносить зустріч.
Терапія не зробить життя
ідеальним. Але може допомогти повернути собі право жити вже зараз — не лише
після виконання всіх умов.
ЖИТТЯ НА ПОТІМ
Я довго відкладала своє життя до моменту, коли
зрозуміла що моє життя як лікарняна гречка на воді. Отака, яку раніше давали
після операції на кишках, без солі, цукру, молока. Тобто все корисне, але ніц
не радує. Будильник, метро офіс, базар, шпильки свекрухи, короткий час з сином,
бо треба встигнути приготувати, помити, почистити – зробити усе щоб уникнути
докорів. Ввечері фільм, який до вподоби чоловіку, а не «оця муть з безтолковими
американським пирогом чи боже упаси фільм Вуді Алена бо ми жеж не зануди щоб отаке
дивитися» потів кілька хвилин нічних вправ, теж на його смак . І все, все тиша
до ранку. На вихідних це ж саме тільки замість офісу візит до родичів. Життя як
кислий кефір. «Посидіти у кафе, дорого – каву можна і самим зробити! Подруги? Навіщо
тобі ці люди? Який вони не цікаві, довгі розмови про одяг. А хіба ж у них є
смак? І у тебе теж. Тим паче ось як після родів розїлася – схудни і носи те що
є»
І стала я поступово роботом. Я змушувала
себе терпіти до кращих часів, а вже потім почати жити на-повну.
Ні, справді я шукала потрохи, що
мені подобається. Трошки знімала, мріяла про танці та подорожі світом. Але
навіщо цим займатися? Бо завжди є нагальні справи. Коли було геть нетерпимо,
пішки йшла додому і милувалася будинками і людьми, які вміли посміхатися. А я?
Я повністю втратила цю навичку. Все думала, ось я дороблю проект, приготую іжу
на тиждень, допоможу родичам, так і запишуся на танці, зароблю собі додаткові
гроші і кудись поїду по світу.
Але ж робот не радіє, ну
сміється, не гуляє довго з сином, кайфуючи від відчуття маленької теплої долоньки у моїй руці, не регочи з подругою про щось
веселе. Не дивиться на нові міста чи фільми. .Робот не переглядає всього Гарі Портера.
І не пручається ніжно в обіймах омріяного кохання.
Так і почався мій шлях у
психотерапію. Я відчула, що я робот і хочу жити зараз. Не потім. Не після
проекту, весни, нового коханця.
І як часто ми відкладаємо себе на
потім?.
Якщо
ваше життя теж постійно заплановане на “потім”, напишіть мені це слово в
особисті повідомлення. Подивимося разом, що заважає вам повернутися у власне
“зараз”
