«Ты снимаешь вечернее платье,
Стоя лицом к стене,
И я вижу свежие шрамы
На гладкой как бархат спине.
Мне хочется плакать от боли
Или забыться во сне,
Где твои крылья, которые
Так нравились мне.»
Ці слова знають багато людей. Пісня Наутілуса «Крылья» далеко не нова…
Останнім часом бачу багато постів у соціальних мережах стосовно депресії, а точніше фото людей з посмішками за декілька годин чи хвилин до спроби самогубства. Вдалої чи ні не так важливо… Як на мене. Суть у простому слові «депресія»…
У мене вони завжди асоціюються з янголами без крил. З янголами на спинах, яких глибокі і болючі рани. І не має різниці, що на обличчях. Вони посміхаються, мають купу ідей і навіть якісь плани. Домовляються зустрітися через тиждень. Діляться досвідом, і бувають дуже продуктивні. Вони можуть жартувати і цими жартами наче знецінювати всі проблеми світу цього… Живі і сонячні, здатні зігріти і врятувати інших людей… будь-кого тільки не себе. Такі вони, янголи без крил. А потім одного дня вони зникають. І зникають на завжди. Без вороття. І близьких опановує страх, розпач, біль, вина… І лунає просте питання «чому?». Але відповідь не приходить…
Я знаю як втратити свого такого янгола… Знаю і тих хто теж їх втрачав. Така втрата лишає слід у душі який не зникає. Ти живеш далі, та якщо той янгол був тобі близьким ця втрата – шрам який болить завжди.
Під статтями на тему «депресії з посмішкою» я знаходила часто питання «а як же ж тоді розпізнати?», «як допомогти?». Сиділа. Думала.
Справа в тому, що на превеликий жаль «симптоми» одночасно можна і важко побачити. Підвищена збудливість, занадто яскравий, показний оптимізм (наче людина сама себе переконує), несамовита працездатність, а інколи прямо кажучи залежність від роботи чи навчання\хобі. Таким людям може бути важко лишатися на самоті і вони тікають у натовп. Або навпаки замикаються у чотирьох стінах. Вони постійно у дії як «білка у колесі» і не можуть (не через реальні фактори) зупинитися. А ще творчість. Дуже часто показниками емоційного стану є не слова у повсякденні, а результати творчої діяльності таких людей. Або обрані ними книги, фільми чи соціальні питання. Навіть зовні помітні зміни. У поставі. У обличчі. У поведінці вони наче намагаються пригорнутися до вас і водночас відштовхнути… Та попри все чомусь дуже рідко ми помічаємо все це і не звертаємо на це увагу… Не тому що ми сліпі чи байдужі… На мою думку скоріше через те що дуже страшно… Страшно побачити маску посмішки на своєму близькому. Страшно усвідомити, що тому кого ти любиш на стільки погано що він\вона не бажають більше жити. Страшно і боляче. І це нормально.
Питання самогубства часто лякає людей. Лякає до тремтіння у колінах, колотіння серця і підвищення тиску… І ось тут ми часто робимо найбільшу помилку. Ми знецінюємо («та не вигадуй», «забий», «чого ти паришся?», «не верзи дурниць»), змінюємо тему, порівнюємо, вмикаємо оптимізм… Чому? Бо досить часто на справді мало хто знає що слід робити у цій ситуації. І мало хто готовий зіштовхнутися з тим жахливим і невимовним болем, який шматок за шматком відриває від душі нашого співрозмовника. Цей біль страшний і він часто лякає і нас самих. Це не означає що ви погані, якщо злякалися. Ні. Ви просто людина і боятися це нормально. Та у таких ситуаціях дуже важливо все ж набратися сил і спробувати хоч трошки бути хоробрим. Хоробрим, щоб почути і побачити. Хоробрим щоб хоча б допомогти дійти до психолога. Хоча б так. Не обов’язково самим вступати в боротьбу з монстром. Варто хоча б визнати для початку що він є. І варто покликати на допомогу. А ще варто бути поруч…
По справжньому бути. Обійняти. Зігріти. Підтримати. Дуже часто цей жахливий біль, що спонукає людей до самогубства це результат глибокої холодної самотності. Від неї душа промерзає і вкривається ранами. Від неї виникає безнадія і відчуття непотрібності. Це недовіра до світу. Відчуття що тебе зрадили та покинули. Це наче лежати в опіковому коли на тобі не має шкіри… Саме так болить душа… І так важливо щоб у такий важкий час з такою людиною хтось був поруч. Хтось кому не байдуже. Хтось хто не дасть оцінки твоєму стану, просто буде поруч і повторюватиме знову і знову що любить і що буде з тобою попри все.
Та на жаль і тут не має гарантій. Справа у тому що ця самотність живе настільки глибоко у душі що подекуди близьким не вдається пробитися до неї. Цей холод дуже часто є глибоким внутрішнім станом на який важко подіяти ззовні. Це не означає що не варто спробувати чи не варто боротися. Варто. Завжди. Попри все. Та ще варто пам’ятати що на превеликий жаль рішення підти з життя людина приймає сама. І на жаль вона має на це право. А нам лишається інколи просто змиритися з тим що вже відбулося. Попри біль і смуток прийняти це.
Я часто чую що самогубці слабкі люди. Що вони не витримали ударів долі, і тому їх не варто жаліти. Та я не можу з цим погодитися. Ні що не трапляється без причини. І не кожна проблема чи емоція здатна змусити людину відібрати у себе життя. Те що дріб’язок для одного, для іншого – нестерпний біль. Ми різні тож не варто вішати ярлики.
Тож як допомогти? Любити, слухати і вірити коли кажуть що болить душа. Намагатися почути і підтримати. Бути поруч. І головне – звернутися до спеціаліста. На жаль це все. Але це теж не мало.