Психологический порлат Psy-practice

ФАНТАЗІЙНА АБО ТРАВМАТИЧНА ПРИРОДА ДРІ?

ДРІ − це складний посттравматичний розлад розвитку. У DSM-5 та МКХ-11 розділи про дисоціативні розлади розташовані після розділів про розлади, пов'язані з травмою та стресором, тим самим визнаючи зв'язок дисоціативних розладів з психологічною травмою.

Основні особливості ДРІ супроводжуються поєднанням психіатричних симптомів, які, зазвичай, є основною скаргою пацієнта. Як і люди зі складними посттравматичними розладами розвитку, пацієнти з ДРІ можуть страждати від симптомів, пов'язаних з настроєм, тривогою, особистісними, харчовими, функціональними соматичними розладами, розладами вживання психоактивних речовин, а також психозами.

ДРІ можна не помітити як через полісимптоматичний профіль, так і через схильності пацієнтів соромитися та уникати розкриття своїх дисоціативних симптомів та історії дитячої травми (остання тісно пов'язана з етіологією ДРІ).

Дисоціативні стани були описані відомими теоретиками, включаючи П'єра Жане, Зигмунда Фройда, Альфреда Біне, Вільяма Джеймса, Бенджаміна Раша, Мортона Прінса та Шандора Ференці.

Багато хто з тих, кого в 19 столітті вважали істериками, сьогодні були б діагностовані як пацієнти з дисоціативними розладами. Ранні дебати були присвячені тому, чи слід концептуалізувати істерію як соматоформний стан, змінений стан свідомості або стан, повністю заснований на навіюванні.

Сучасні суперечки про валідність та етіологію ДРІ перегукуються з ранніми суперечками про істерію, а також з іншими явищами, що ґрунтуються на травмі, такими як дисоціативна амнезія.

Історично склалося так, що психологічна травма хвилювала фахівців галузі психічного здоров'я та за її межами; періоди інтересу до травми змінювалися незацікавленістю та запереченням її поширеності та впливу.

Відсутність систематичних даних про зв'язок між травмою та клінічною симптоматикою сприяла формуванню невірних уявлень про проблеми, пов'язані з травмою (наприклад, віднесення цих симптомів до психозу). Крім того, розширення спектра станів, що підпадають під діагноз шизофренії, перемістило етіологічний фокус з травми та дисоціації на варіант генетичного захворювання/патології мозку. Проте, ранні автори з психозів/шизофренії (наприклад, Крепелін, Блейлер, Шнайдер і Бейтсон) посилаються на випадки "психозу", які дуже схожі або типові для ДІД. Блейлер згадує безліч таких випадків, включаючи ті, "в яких "інша" особистість характеризується використанням іншої мови та голосів... Таким чином, йдеться про "дві різні особи", що існують пліч-о-пліч, однак, ймовірно, вони ніколи повністю не відокремлені одна від одної, оскільки людина може спілкуватися з обома".

З того часу соціальні, наукові та політичні дискурси об'єднались, щоб сприяти підвищенню поінформованості про дисоціації. Ці різноманітні дискурси включають відродження визнання впливу травматичного досвіду, документування наслідків інцесту та насильства над жінками та дітьми, постійний науковий інтерес до наслідків бойових дій.

Зростання усвідомлення травми та дисоціації привело до включення в медичну номенклатуру посттравматичного стресового розладу, дисоціативних і соматоформних розладів, а також до відмови від істерії.

Одночасно з цим травмовані та дисоціативні пацієнти з тяжкими симптомами (наприклад, суїцидальність, імпульсивність, самоушкодження) стали привертати більше уваги. Поступово дослідники та клініцисти почати більш ретельно розглянути, як травмована дитина чи доросла людина може психологічно захистити себе від жорстокого поводження, зради та насильства.

Разом із цим досі існують хибні уявлення та міфи щодо ДРІ, один з найчастіше повторюваних міфів полягає в тому, що ДРІ виникає ятрогенно. Прибічники цієї точки зору стверджують, що різні фактори, включаючи навіюваність, схильність до фантазування, а також зображення ДРІ у засобах масової інформації, змушують деяких вразливих людей повірити, що вони мають цей розлад. Дослідники травми неодноразово спростовували цей міф. Нещодавно Даленберг та його колеги кинули ґрунтовний виклик цьому міфу. Вони провели огляд майже 1500 досліджень, щоб визначити, чи існує більше емпіричної бази на користь травматичної моделі дисоціації − тобто що попередня травма викликає дисоціацію, включаючи дисоціативні розлади, або на користь фантазійної моделі дисоціації. Згідно з останньою (також відомою як ятрогенна або соціокогнітивна модель), високо навіювані індивіди відтворюють симптоматику ДРІ після соціальних впливів, які змушують їх повірити, що вони мають цей розлад. Таким чином, прихильники моделі фантазій, не визнають реальність ДРІ; швидше, стверджують вони, ДРІ ятрогенно індукується у схильних до фантазій людей терапевтами та іншими джерелами впливу.

Кореляції між травмою та дисоціацією були такими ж сильними в дослідженнях, в яких використовувалося об'єктивно підтверджене насильство, як і в тих, які ґрунтувалися на самозвітах. Ці результати переконливо спростовують гіпотезу про фантазійну модель, яка наголошує, що особи з ДРІ фантазують про насильство, яке вони пережили.

Незважаючи на побоювання теоретиків фантазійної моделі, що ДРІ є ятрогенним утворенням, жодне дослідження в жодній клінічної популяції не підтверджує фантазійну модель дисоціації. Єдине дослідження, проведене на "нормальній" вибірці студентів коледжу, показало, що студенти можуть імітувати ДРІ, проте, вони не починають вірити в те, що у них ДРІ, і у них не розвивався широкий спектр важких, хронічних та інвалідизуючих симптомів, які демонструють пацієнти з ДРІ.

Декілька контрольованих досліджень показали, що симуляторів ДРІ можна достовірно відрізнити від пацієнтів з ДРІ по ряду добре перевірених та часто використовуваних психологічних тестів, нейрофізіологічних показників, включаючи візуалізацію мозку, кров'яний тиск та частоту серцевих скорочень.

Два додаткові напрями досліджень спростовують теорію ятрогенезу ДРІ: по-перше, дослідження поширеності, проведені в культурах, де ДРІ не дуже добре відомий, і, по-друге, докази хронічного насильства у дитинстві та дисоціації у дитинстві серед дорослих з діагнозом ДРІ. Дослідження були проведені у культурах, де на момент проведення дослідження розлад був практично невідомий. Дослідники, які використали структуровані інтерв'ю, виявили ДРІ у пацієнтів з Китаю, незважаючи на відсутність ДРІ у китайському психіатричному діагностичному керівництві. Китайське дослідження, а також два дослідження, проведені в центрально-східній Туреччини в 1990- х роках, де громадська інформація про ДРІ була відсутня, спростовують тезу про ятрогенез.

Література

Dissociative identity disorder: An empirical overview/Martin J Dorahy1, Bethany L Brand // Australian & New Zealand Journal of Psychiatry 2014, Vol. 48(5), 402–417

Separating Fact from Fiction: An Empirical Examination of Six Myths About Dissociative Identity Disorder/  Bethany L.; Sar, Vedat// Stavropoulos Harvard Review of Psychiatry

Dissociative identity disorder: out of the shadows at last? /Antje A. T. S. Reinders, Dick J. Veltman //The British Journal of Psychiatry, 2020, 1-2

Понравилась публикация? Поделись с друзьями!

Написать комментарий

Возврат к списку