Коли людина хворіє, особливо довго та тяжко, це є стресом не лише для неї, але і її близьких. Чим сильніше хвороба вливає на фізичне та психічне здоров’я пацієнта, тим більш значимою стає стороння допомога. І звичайно найперше, людина у кризових ситуаціях звертається за допомогою до сім’ї, що може емоційно підтримати, прийняти, визнати, допомогти відчути себе у психологічній безпеці та взаємозв’язку з іншими людьми.
Основними труднощами психологічного переживання хвороби члена родини для її сім’ї стають:
- спілкування з хворим з приводу захворювання, особливо коли прогноз невтішний і важко знайти правильні слова;
- підтримки близького – «чим, як я можу допомогти?»;
- реагування на негативні почуття та висловлювання хворого з приводу хвороби, зокрема коли мова заходить про відчуття безвиході, втрати надії, безперспективності лікування, страху смерті;
- впливу пригніченого настрою хворого та членів його родини на сімейне життя;
- напруження у родині у зв’язку з перерозподілом сімейних обов’язків, зміною сімейних ролей.
Це приводить до того, що рідні переживають цілу гаму негативних станів:
- відчувають тривогу та перебувають у депресивному стані, що виникає як наслідок перевантаження власними негативними переживаннями та емоціями хворого, фізичного та емоційного виснаження;
- мають внутрішнє напруження, безпричинний страх, нервозність, непосидючість;
- іноді соматизують тривогу, що виражається у загострення хронічних хвороб у зв’язку зі зниженням опірності організму на фоні стресової ситуації (головні болі, серцебиття, кардіоалгії, задишка, розлади травлення, невралгії);
- виникають нав’язливі думки щодо хвороби члена родини, його неминучої смерті;
- а також нав’язливі сумніви щодо правильності своїх дій, повноти допомоги «чи все я зробив, що міг? Чи цього достатьньо?»;
- вразливості, чутливості до висловлювань хворого, медичного персоналу щодо хвороби;
- легко виникаючої досади, роздратування, гніву у зв’язку з ситуацією, яку вони не можуть контролювати;
- часом напруга є настільки сильної, що потребує виходу через звинувачення інших у хворобі пацієнта, відчутті гострої недовіри до медичних працівників;
- виникають думки про дану ситуацію як покарання за гріхи;
- чи навіть з’являється відчуття власної психічної неадекватності, коли важко розібратися зі своїми почуттями, думками, поведінкою.
Якщо родина зіштовхується з хворобою вперше, то звичайно вона ще дуже мало знає про хворобливий стан свого близького – і відповідно, першим завданням є дізнатися якнайбільше повної та якісної інформації, найкраще від спеціалістів (лікарів), також в цілому ситуація є новою і потребує часу для адаптації – зрозуміти що, як та коли потрібно робити.
Особливий стрес викликає обговорення хвороби з негативним прогнозом, члени сім’ї часто відчувають безпорадність та некомпетентність у питаннях підтримки пацієнта, не знають як реагувати на страхи, негативні емоції і висловлювання хворого. Але пам’ятайте, завданням родини є не пояснення прогнозу, планування лікування – це робота лікарів, а саме емоційна підтримка та присутність біля хворого. І в деякі моменти – це є більше і важливіше, ніж будь-що.
Кожна родина по-своєму реагує на хворобу близької людини, але сімейне життя точно змінюється. Можна виділити 3 моделі поведінки у родині:
1. Модель гіперопіки визначається посиленою турботою з боку рідних, обмеженням хворого від повної інформації про захворювання, прогноз, забороною на негативні емоції, нав’язування невиправдано високих очікувань на позитивну перспективу лікування. З однієї сторони, кожна людина потребує уваги і підтримки, але дуже важливо визначитися чого саме хоче близька вам людина – підтримки чи самостійності, принаймні у тому, що вона може. Інший момент полягає в тому, що спрямування лише на позитив не дає виходу негативним емоціям, і хворий може почуватися самотнім навіть в оточенні сім’ї.
2. Модель дистанціювання відображає уникання контакту з хворим, формальну підтримку, емоційне відсторонення, знецінювання переживань. І не завжди така модель свідчить, що «родич поганий», хоча буває по-різному. Часом психічна напруга настільки висока, що єдиним способом з нею справитися - це відсторонитися від того, хто її викликає, тобто хворого. І потім виникає надзвичайно сильне почуття провини.
3. Для моделі збалансованого контакту притаманні висока вмотивованість на допомогу, самоконтроль, відкритість у обговоренні почуттів, вміння приймати переживання близької людини, орієнтованість на вирішення конкретних задач, побудова партнерських стосунків.
В кожному випадку ситуація є індивідуальною, і зрозуміти, що потрібно робити можна лише в контакті один з одним, адже родина – це найближчі та найрідніші люди.
Звичайно родичі пацієнтів, особливо які довго та тяжко хворіють, самі потребують психологічної допомоги. В першу чергу, потрібно знизити психічну напругу, розібратися як ви ставитеся до хвороби близької людини, що вона для вас означає, спрямовувати зусилля на підтримуючі стосунки, разом з хворим вибудовувати сімейну стратегію у боротьбі з захворюванням.