Концепція локусу контролю досить проста. Життя людини сповнене дій і результатів. Кожен приписує певний локус контролю цим результатам. Якщо людина розміщує локус контролю ззовні, вона, ймовірно, звинувачує інших людей, долю, випадковість. Якщо людина розташовує локус контролю всередині, вона, ймовірно, вірить, що її власні дії визначають результат. Проте слід зауважити, що локус контролю треба концептуалізувати як континуум між зовнішнім і внутрішнім, а не категоризацію або/або.
Загалом, здорові дорослі люди рідко вірять, що все або повністю поза їхнім контролем, або повністю в його межах. Фактично, люди, які використовують суміш як внутрішніх, так і зовнішніх локусів у своїх міркуваннях, повідомляють про вищий рівень щастя.
💡 “Психічна травма — це переживання життєвої невідповідності між загрозливими ситуаційними чинниками та індивідуальними можливостями подолання, яке супроводжується почуттям безпорадності та беззахисної покинутості й, таким чином, викликає незворотне потрясіння саморозуміння та розуміння світу”.
При психічній травмі дуже часто відбувається форма зміщення локусу контролю у вигляді : «я міг би знати», «я мала помітити», “я міг би передбачити”, “я зобов’язаний був знати”.
Нерідко після зґвалтування, жінки звинувачують себе за те, що пішли на побачення, запросили додому, дали ґвалтівникові свій номер телефону та за інші нормальні дії. Звинувачують, навіть якщо не було жодних помітних тривожних сигналів, а травма була непередбачуваною, раптовою та неминучою.
Зсув локусу контролю може створювати ілюзію влади, контролю та компетентності: “травматична подія сталася з моєї вини”, “я міг знати”, “я мала знати”, “я міг це зробити”, «я не повинна була робити…». Ілюзія влади, контролю та компетентності, захищає людину від глибинних почуттів безсилля та безпорадності, але вона несе в собі ціну поганого самовідчуття.
Локус контролю та його розміщення має функції у минулому, теперішньому й у майбутньому. Ці функції можуть бути ілюзорними, проте вони є частиною психологічної стратегії виживання (або превенції — “Що я маю робити щоби це не відбулося знову?”, — “Я маю пильнувати, ще більше пильнувати, я маю знати, я маю все передбачити”).
Для того щоби помітити “червоні прапорці” людина має бути гіперзбудженою, гіперчутливою і сканувати все на предмет небезпеки. Спалахи, кошмари та симптоми гіперзбудження, з такої точки зору, є стратегіями передбачення та уникнення травм у майбутньому (превенція повтору травматичної ситуації).
У разі дитячої травми припущення щодо власної відповідальності за пережите формуються залежно від когнітивної стадії розвитку, на якій знаходилася дитина, коли сталася катастрофа. Але й дорослі люди в екстремальних ситуаціях вдаються до механізмів самозахисту, які вже добре зарекомендували себе в дитинстві.
Найяскравіше зсув локусу контролю із почуттями провини проявляється у жертв, які пережили сексуальне насильство. Вони часто тривалий час страждають на болісне почуття провини, дорікають собі за те, що спокусили або певною мірою спровокували кривдника. У цьому випадку дитині або самій собі, або якщо ви самі постраждали, необхідно пояснити, який вплив мають діти на прийняття рішення дорослої людини.
Діти, а пізніше й дорослі дорікають собі: «Ти ж сам/сама цього хотів/хотіла». Майже завжди йдуть погрози з боку злочинця, якщо дитина захоче поділитися про те, що сталося. Якщо людина під час зґвалтування відчувала сексуальне збудження, вона сприймає його як доказ свої провини.
💡 Підвищена тенденція до самозвинувачення може мати такі причини.
➡ Розтягування часу у травматичних ситуаціях. Для багатьох людей у момент шоку час зупиняється на деякий проміжок або здається нереалістичним. Секунди можуть здаватися хвилинами або годинами. Внаслідок цього виникає ілюзія, що ми мали у своєму розпорядженні достатню кількість часу, щоб прийняти правильне рішення і діяти. Нам здається, що ми багато проґавили, цей хибний ефект зміни часу здається абсолютно переконливим.
Почуття провини людей, що вижили говорить приблизно таке: «У той час, як родичі, друзі або інші особи загинули, ми залишилися живими». Часто переоцінюється власна відповідальність.
➡ Той, хто винний, не може бути безпорадним і безсилим. Іноді виникає завищена вимога до себе під девізами: «Краще я дорікатиму собі, ніж визнаю свою безпорадність», «Краще я буду винним, але не безсилим».
➡ Хибне сприйняття минулого. Події, що відбулися, є порівняно ймовірними, а отже, абсолютно передбачуваними. Як тільки ми дізнаємося, про що-небудь, навіть якщо це з об’єктивної точки зору неймовірно, робимо висновок: «Те, що трапилося, було не тільки можливим, а більш того, ймовірним та передбачуваним». Отже, я повинен був знати, що… Таким чином виникають переміщені до минулого «фантазії запобігання».
💡 Рекомендація. Ґрунтовно проаналізуйте ці припущення, фантазії та уявлення. Обговоріть ці питання з людиною, якій ви довіряєте. Перебільшені докори себе можуть істотно перешкоджати процесу відновлення і призвести до тяжких та затяжних станів. Якщо ви спостерігаєте тенденцію до самозвинувачення, боріться з цим. Намагайтеся розрізняти, що було передбачуваним і могло бути зроблено інакше, і вашим суб’єктивним почуттям відповідальності за те, що сталося.
Скажіть спочатку подумки самому собі, що ви не відповідаєте за певні моменти, що ви відмовляєтеся від несправедливого самозвинувачення, коли відчуєте, що здатні вимовляти це вголос, зробіть це. Повторюйте це висловлювання до того часу, поки ви перестанете дорікати собі.
Набагато легше впоратися із реальною провиною, ніж із нераціональним самозвинуваченням. Саме тому, що воно нереальне, проти нього важко наводити аргументи, а логічні аргументи можуть втримати свої позиції ненадовго, тому їх треба повторювати, бажано в присутності особи, яка налаштована до вас дружньо. Реальні ж помилки викликають спочатку злість на самого себе, а потім скорботу про те, що ми прогаяли, і можливо, безповоротно втратили. Через деякий час скорбота може стати позитивною силою та допомогти знайти нові шляхи виходу із тяжкого стану. Вона може сприяти переосмисленню майбутнього, дорослішанню, зростанню мудрості.
Навчитися відрізняти гру фантазії від реальної відповідальності дійсно потрібно, ця внутрішня робота також є нашою відповідальністю. Навіть якщо та чи інша можливість, що виникає у нашій фантазії, по-іншому діяти реально існувала, ми не можемо очікувати від себе, що могли розпізнати й здійснити її на той момент.
