Уникнення болючих розповідей як міра самозахисту — лише одна з причин, через яку важко поділитися травматичним досвідом з іншими людьми.
💡 Існує безліч інших причин, серед яких:
➡ говорити про те, що сталося, може бути заборонено, соціальне табу або всеохопний сором;
➡ відсутність спільної основи досвіду чи знань;
➡ людина не хоче обтяжувати інших своїм болем;
➡ страждання поки ще не отримали суспільного визнання;
➡ інші люди не хочуть слухати та дослухатися (якщо той, хто вижив, розповідає історію, а його ніхто не слухає або не вірить йому, це може бути додатковою травмою);
➡ обережність, через побоювання, що після розповіді про жахливі обставини травмівної події та травматичні переживання доведеться піклуватися про інших оскільки вони можуть надто емоційно відреагувати.
Проте не всі постраждалі мають подібні мотивації уникнення розмов про травматичний досвід. Багато постраждалих просто не можуть говорити про те, що сталося. Вони створюють «історію для прикриття» — спосіб розповісти іншим, що трапилося, але ця історія навіть близько не пояснює їхній досвід. Кожного разу зустріч з невимовним доводить, що один із найзахопливіших моментів — можливість повно і точно сказати про щось важливе.
Неможливість розповісти про досвід невимовного і завжди загубленого в травмі, супроводжується додатковим болем, — болем хибної мови, яка не може повідомити головного. Старі слова та найвлучніші метафори стають пустими, безглуздими й не здатними описати новий світ. Як говорив Такеніші Хіроко: «Які слова ми можемо тепер використовувати, й з якою метою? Навіть більше: що таке слова?».
Люди, що пережили насильство, можуть втратити віру в мову, як у засіб самовираження і як спосіб спілкування з іншими людьми. В деяких випадках це є наслідком марності вербальних намагань позбутися болю (наприклад, той, хто вижив кликав на допомогу, але ніхто не допоміг, хоча людина переконана, що були люди, які чули її благання порятунку; жертва розповідала іншим людям про знущання, які з нею відбуваються, але їй не повірили/не спробували втрутитись, захистити; постраждалий благав кривдника припинити знущання, натомість це не лише не зупинило кривдника, а спонукало до ще більш жорстоких дій). В інших випадках мова була засобом травмування (наприклад, кривдник супроводжував злочинні дії певним набором слів або змушував того, хто вижив повторювати слова за його вказівкою, забороняючи постраждалому власні вербальні ініціативи).
В результаті травми виникає фундаментальний розрив між знайомою (але чужою для постраждалого) мовою, що представляє колишні системи переконань, і так званою новою мовою, яка намагається знайти спосіб представити неймовірний світ травми.
Справді, травмовані люди, повідомляють про неможливість описати свої почуття, що змушує їх шукати й створювати нові форми вираження. Через цю мовну чужорідність травматична подія часто залишається за межами наративу людини, поза його автобіографічним «Я».
Дійсно, люди, з важкими наслідками травмівної події, втратили:
(а) здатність пояснювати травматичний досвід самим собі, (б) здатність створювати нові метафори, які наділяли б їхній досвід сенсом, (в) віру в те, що слова взагалі щось означають, та (г) здатність використовувати слова задля висловлювання своїх почуттів.
Один напрямок досліджень травмівної мови сфокусований на нейробіологічних поясненнях та особливостях травматичної пам’яті. В одному з досліджень показано зниження активності в зоні Брока.
♦ Зона Брока — це один з мовних центрів мозку, який часто буває зачеплений у людей, які перенесли інсульт.
Без нормально функціонування зони Брока людина нездатна висловлювати словами свої думки та почуття. Під час дослідження при активації хворобливих спогадів зона Брока вимикалася.
Іншими словами, це наочний доказ того, що наслідки психічної травми можуть збігатися з наслідками фізичних ушкоджень, таких як інсульти або мати з ними щось спільне. Будь-яка травма позбавляє дару мови, психічна травма не виняток, констатують прихильники цієї традиції.
Травматичні спогади не є «спогадами» у звичному розумінні слова, а скоріше сенсорними та моторними частковими репрезентаціями травматичної ситуації. Крім того, сенсорно-домінантні спогади не забезпечують часового, причинного чи логічного зв’язку, спроба розказати про травматичну подію призводить до поточного відчуття небезпеки, тобто до повторного переживання травмівної події. Наголошується на проблемі концептуального зв’язку або організації травматичної пам’яті.
Фрагментація розглядається як ключова особливість травматичної пам’яті, а отже і травматичних наративів. На додаток пам’ять про саму травмівну подію особливо порушена «щодо себе та… іншої автобіографічної інформації». Тому спогади про травму ізольовані від решти автобіографічної пам’яті, що породжує ситуацію артикуляційної неможливості й німування.
Інші дослідники психічної травми та її зв’язку з мовою постраждалого відкидають нейробіологічні пояснення. Їх відповідь, схоже, полягає в тому, що мова завжди відрізана від досвіду не тільки у травмованих, але у всіх людей. Отже, травматичний досвід не існує в іншому «лінгвістичному всесвіті».
Труднощі, з якими зіштовхуються психічно травмовані люди, щоби збудувати наратив досвіду травми, є перебільшеними версіями всіх людей, які мають справу з мовою.
Коли відбувається травма, відстань між тим, що людина відчуває, та тим, що вона здатна передати, перетворюється на прірву. Наративи, котрі люди використовують для пояснення травми, брешуть або не працюють, оскільки минуле, яке було пережите та минуле, яке було розказане дуже розходяться. Ця прірва пояснюється тим, що мовні ресурси культури недостатні для пояснення травматичного досвіду.
Людина говорить: «У мене просто нема слів, щоби пояснити, що відбулося», або «В мові, на якій я розмовляю, відсутні слова щоби описати те, що я пережив». Так і є, найтонкіша мова нездатна описувати те, що було пережите. Отже, звичайний розрив між тим, що переживається, й тим, що говориться, збільшується при травмі.
💡 Можна виділити дві основні закономірності у відношенні мови й травми:
(а) травматична подія закодована таким чином, що вона стає «недосяжною» для мови, й (б) травма відбувається на рівні мови, так що сама мова травмована.
Враховуючи, що самовираження є базовою потребою, ті хто вижив повинні віднайти нові засоби вираження травмівного досвіду; ця потреба може реалізовуватись в:
➡ патологічних розповідях тіла (психосоматичні страждання, самопошкодження, розлади харчування, надмірні фізичні навантаження),
➡ “сценічних” розповідях (складних заплутаних стосунках, ризикованих заняттях та авантюрах),
➡ творчих розповідях (малювання, ліпка, танці, спів). Останні конструктивні пошуки розповіді про травму, втім, як доводить практика, можуть співіснувати з патологічними намаганнями розповісти травматичний досвід.
⇒Коли людина стоїть між двома світами: світом мертвих і живих наполягати на артикуляції досвіду у лінійній формі може бути насильницьким актом, що лише збільшує відстань досвіду травмованої людини від досвіду інших людей, що неминуче призводить до відчуження. Треба вчитися віддавати належне тим моментам, коли бракує слів. Це болюча, але неминуча втрата, яку слід визнати, бо так влаштована мова.
Отже, людям які слухають, або допомагають вийти з артикуляційного глухого кута потрібно знизити очікування щодо структури та форми травмівного наративу. Усвідомлення неадекватності мови дозволяє вшановувати жахливі обставини та людей, яким довелось в них бути. Травмівний досвід ніколи не може бути повідомлений цілковито, але це не означає, що цей досвід в який би приблизний наратив він не був оформлений не потребує такого оформлення. Досвід прагне оформитись в наратив не задля самого наративу, а задля можливості поділитись досвідом з іншими людьми й подолати відчуження, яке породжує травма. Тому виграш у соціальній спорідненості завжди більший ніж програне в мові.