Спільне життя з близькою людиною створює сферу загальних практик та звичок (спільне дозвілля, виховання дітей, зустрічі з друзями, спільне миття посуду тощо), а разом з цим і узгоджене значення знайомих предметів, місць та спогадів. Проте людина, яка зазнала втрати, виривається із цього спільного світу. Тепер знайоме середовище перетворюється на місце болючої відсутності, порожнечі й навіть відчуження.
“Ще не зовсім прийшовши до тями, спробувала збагнути, чому я в ліжку одна. Якийсь свинцевий тягар. Такий самий, як і того ранку, коли я прокидалася після сварки з Джоном. Ми посварилися? Чому, як це сталося, як помиритися, якщо я навіть не пам’ятаю, чому ми посварилися? І тут я згадала. У наступні кілька тижнів так я зустрічала кожен ранок” (Дж . Дідіон)
«Але щ о ж завдавало мені такого сильного болю у глибині мого серця? Це, без сумніву, було те, що раптом скінчилося наше таке солодке й таке дороге спільне життя, і ця рана була ще зовсім свіжа» (Августин, Сповідь)
Майже всі проєкти та захоплення людини можуть залежати від стосунків із конкретною людиною. Коли людина стикається з безповоротною відсутністю цієї людини, вони руйнуються.
«Вітчизна здавалася мені кладовищем, рідна хата – могилою. Все, що нагадувало мені про мого нещасного друга, невимовно мучило мене. Скрізь шукав я його, і не знаходив, і все навколо стало мені ненависним, бо ніхто не міг мені сказати: «Чекай, він скоро прийде», як це бувало раніше за його відсутності» (Августин, Сповідь)
Розглянемо випадок втрати партнера. Уявімо життя Ганни з Петром.
Діяльність людини Ганни може бути пов’язана з її партнером Петром, різними способами. У разі дії, спрямованої на досягнення мети, Ганна може робити щось, тому що Петро попросив її про це, тому що Петро потребує цього, тому що Петро піклується про результат, тому що Петро може досягнути чогось, щоб спільне життя Ганни та Петра було покращене, і так далі. У багатьох випадках не Ганна робить щось наодинці, а «Вони» (Ганна та Петро) роблять це разом з причин, які є «їхніми». Саме «Вони» піклуються про певний результат, «Вони» прийняли та продовжують підтверджувати певні зобов’язання, «Вони» залежать від підтримки один одного у досягненні мети.
Ця залежність не обмежується діяльністю, спрямованою на досягнення мети, та лише великими проєктами. Можна розглянути й інший приклад. Ганна та Перто відвідують художній музей просто для того, щоб насолодитися живописом. Насолода живописом передбачає відчуття того, що Ганна робить це разом з Петром, це стає їхнім спільним моментом насолоди, і ця умова “спільності” є основним чинником насолоди. Ганна та Петро можуть разом інтерпретувати картини під час перегляду та після нього. Навіть коли Петро не присутній, Ганна може думати про те, як би “Петро відреагував на картину, і задоволення Ганни від картин може бути частково зумовлене тим, що вона може розповісти про них Петру та побудувати оцінки побаченого в розмові з Петром. У ширшому сенсі, те, наскільки ситуація важлива для Ганни і які дії вона вимагає від неї, є показником турбот і занепокоєнь, які мають сенс тільки з урахуванням її стосунків з Петром ”.
Отже, Ганна, яка зазнала втрати втрачає систему значущих можливостей, яка раніше була невіддільною частиною її світу і служила для регулювання діяльності, що робить неможливим активну участь у світі, як це було до смерті Петра.
“Мені потрібно було це обговорити з Джоном. Не було нічого, що я би не обговорювала з Джоном” (Дж. Дідіон)
Людина, яка зазнала втрати, виявляє, що більшість її звичної діяльності передбачала зв’язок із померлим, яка тепер втратила своє значення.
Всі імпульси та дії, які залежали від цієї діадичної основи, втрачають сенс. Таким чином, втрата підриває уявлення, що раніше вважалося само собою зрозумілим, про те, що і чому важливо.
У своєму проникливому описі після смерті дружини C. Льюїс пише про це розчарування: “Так багато доріг вело до Х. Я вирушив однією з них. Але тепер на ній стоїть непрохідний прикордонний стовп. Так багато доріг було раніше; тепер так багато глухих кутів”.
Відчуженість частково пояснюється винятковістю самого горя: його тяжкість і влада не дозволяють відкритися іншим, можливо, через думки про дезертирство або зраду близької людини. Це стосується не тільки почуттів радості, веселощів чи гумору, а й емоції гніву чи докорів стосовно померлого, які часто придушуються та замінюються на ідеалізацію.
З іншого боку, тут також діє культурне обмеження: суспільство нав’язує скорботним певну поведінку, змушуючи їх придушувати почуття та імпульси, які вважаються недоречними. Відповідно, атмосфера скорботи поширюється і навколишнє середовище забороняє у присутності скорботного виявляти емоції радості, жартувати тощо.
Так фіксує це жінка, яка втратила свого чоловіка.
“Як тільки я опиняюсь у їхньому колі всі замовкають, поводять себе неприродно і вимушено. Це важко усвідомлювати, що ти є причиною незручності, дискомфорту для інших. Я не хочу, щоб вони грали ці ролі, але я не знаю як це повідомити, хоча радше я не знаю про що їм повідомити, бо все буде не так. Я не можу сказати: “Гей, припиніть сидіти з такими кислими пиками, ви виглядаєте так ніби вдавились кісткою, розслабтесь”. Я не можу так сказати, бо якщо уявити, що вони поводять себе як раніше до смерті “Л”, то як я себе відчую? Я буду чужою. Я чужа, коли вони сидять знічені й злякані моєю присутністю, я буду чужою, якщо вони забудуть про моє горе і стануть поводити себе вільно. Все не так.Все недоречне. Просто все. А найбільше я. Тому я просто надовго не затримуюсь. Я просто йду”.
