Реакція на смерть близької людини, особливо якщо вона сталася раптово — шок і заціпеніння. Психічне життя залишилося в часі “до”.
Через деякий час, коли смерть все таки усвідомилася, а шок в його тотальному прояві минув, з’являється основний конфлікт горя, котрий полягає у двозначності присутності та відсутності померлого. Це можна описати як амбівалентність між знанням та почуттям: знати й одночасно не знати, що він/вона мертвий (ва), “Я знаю це, але не відчуваю, що це так”.
Горе, особливо на початку, характеризується нереалістичним прагненням повернути втрачену близьку людину та запереченням не стільки факту смерті (як це було в перші миті/хвилини/години/дні), скільки постійності втрати.
"Ми припускаємо, що раптова смерть спричинить шок. Ми не очікуємо, що цей шок змете все, виведе з ладу і тіло, і розум. Ми можемо очікувати, що будемо вражені, невтішні, божевільні від втрати. Ми не очікуємо, що божевілля буде цілком буквальним – що “міцний горішок” сподіватиметься на повернення чоловіка та берегтиме його взуття. (…) Не можемо ми знати заздалегідь (і в цьому суть різниці між скорботою, якою ми її собі уявляємо, і скорботою, яка вона насправді) нескінченної відсутності, яка настане потім, порожнечі, антисмислу, нещадної послідовності моментів, коли доведеться зіткнутися з досвідом безглуздя — Безглуздя з великої літери". (Дж. Дідіон)
Людині, що горює буває важко утримати свою увагу у зовнішньому світі, простійно зявляється відчуття присутності померлого: кроки у коридорі – майне думка: “це він”; чоловічий голос – обертаєшся – чужі люди; раптом на вулиці: «це ж він виходить з ресторану». Такі марення цілком звичайні й природні, але лякають та інколи сприймаються як ознаки божевілля.
Існування людини, яка переживає смерть близької особи — нереалістичне: «ніби подвійне буття» («Я живу ніби у двох площинах»), де за тканиною яви повсякчас приховано відчувається інше існування, що проривається острівцями «зустріч» з померлим.
Психічне життя людини в скорботі живе за двома законами – стосовно зовнішньої дійсності за принципом реальності, а стосовно втрати – за принципом «задоволення/бажання».
"(…)подумала: а як поводяться ті, хто не міцний горішок? Що їм дозволено? Впасти в істерику? Попросити заспокійливе? Голосити?"
"Пам’ятаю, як подумала, що це треба буде обговорити з Джоном. Я все й завжди обговорювала з Джоном. Оскільки обидва ми письменники та обидва працювали вдома, наші дні були сповнені голосами один одного". (Дж.Дідіон)
“ Я шукаю в натовпі твоє обличчя — я знаю, що це неможливо, але нічого не можу з собою вдіяти” (Н.Спаркс)
Двозначність починається вже із самої втрати. Саме враження від мертвого тіла запускає тривожну амбівалентність між присутністю та відсутністю. Перетворення досі теплого, живого тіла на жорсткий, непроникний труп викликає почуття пригнічення та жаху. І все-таки враження може також коливається — водночас мертве тіло залишається померлою людиною (померлим «ним/нею»). Начебто межа між пануванням життя і пануванням смерті стала розмитою. В результаті виникає конфлікт між життям і смертю як двома паралельними сферами, що конкурують і неодмінно присутні в горі.
Люди в горі продовжують відчувати, сприймати й поводитися так, ніби їхні близькі живі, хоча «головою» вони розуміють, що насправді вони мертві. Ця присутність “ніби» виявляється різними способами. Все навколишнє середовище пронизане можливостями, що вказують на втрачену людину. Так само одяг або знайомі речі нагадують про присутність близької людини, а в наступний момент болісно нагадують про її відсутність. Ця плутанина зводить з розуму, змушує знов і знов шукати його/її, чекати на повернення, сподіватись на вороття, вірити, що «це жахлива помилка, яка має бути виправлена», «страшний сон, який скоро мине, я прокинусь у світі, в якому він живий» .
«Мені здається, що це сон, від якого я не можу прокинутись, злий жарт чи паралельна реальність, в яку я хтозна-як потрапила. Десь глибоко всередині, мені досі здається, що наступить мить, коли все стане на свої місця. Він повернеться»*
Спільно пройдені маршрути, спільна буденність, знайомі звуки та очікувані зустрічі – все це стосується міжтілесної пам’яті, яка все ще зберігає померлого майже живим. Ця пам’ять маніфестує себе у мимовільних очікуваннях — “вже шоста вечора, скоро він повернеться”, чекання, що він сяде на свій звичний стілець, зателефонувати, щоб повідомити новину.
Так, одна молода жінка після смерті чоловіка постійно озиралася через праве плече. Вона робила це, за її словами, «бо він завжди був праворуч від мене» (Паркес).
Інша жінка не могла «навчитися» готувати страви на двох (для себе і дитини) постійно враховуючи при приготуванні їжі свого померлого чоловіка. З болем і жахом прокидаючись ніби зі сну — усвідомлюючи, що це більше нікому з’їсти*.
Подібно до цієї жінки не може впоратись з кулінарними викликами по смерті свого чоловіка інша вдова: «Все б нічого, якби не той клятий борщ, 25 років варити для нас борщ, тепер я мушу це робити для себе. Як? Як я залишу його голодним?!»*
Чоловік через вісім місяців по смерті дружини, все ще не може змінити маршрут, повертаючись додому, все ще долає своє «божевілля» звернути на дорогу, яка веде до місця роботи його покійної дружини, все ще хвилюється, що він запізниться її забрати, тому нервово реагує на колег, які можуть його затримати на роботі: «Це божевілля, але вона на мене чекає»*.
Деякі люди після смерті все ще намагаються знайти спосіб попередження неминучого, це може бути все що завгодно: «І вони сказали, що йдуть до церкви й помоляться за нього. Я подумала: хай моляться, може це допоможе, але це не допомогло, вони повернулись без нього»*.
"«Повернути його» — ось що було протягом багатьох місяців моєю прихованою ідеєю фікс. Магічний трюк. До кінця літа я стала чітко це розрізняти. Але й «розрізняючи чітко», так і не змогла розлучитися з одягом, який би ще знадобився йому" (Дж. Дідіон).
Логіку відчуття присутності втраченої людини можна зрозуміти як пом’якшення болю втрати. Ступінь присутності може бути різним. Чим сильніша сила прив’язаності й туги, тим менше може зберігатися усвідомлення «ніби». Тоді присутність померлого відчувається непереборно (людина може майже відчувати шкіру померлого, або відчувати його дотики) і скасовує критичне тестування реальності.
Втрачену близьку людину можуть буквально шукати у знайомих місцях, здійснюють дії, що передбачають участь втраченої людини: накривають на стіл, замовляють квиток на потяг, купують речі з урахуванням померлого. Таку “пошукову” поведінку можна розглядати як свідчення того, що на емоційному рівні втрачена людина реєструється як просто відсутня, а не як мертва.
В цей час люди часто проводять “посмертні комунікації” з втраченою людиною — розмовляють, питають їхньої думки та просять поради.
Ілюзії померлого, зазвичай неправильна інтерпретація будь-якого образу або звуку (наприклад, іншої людини чи голосу), часто зустрічаються після втрати, але можуть також виникати переживання подібні на галюцинації.
Можна розглянути аналогію цього виду присутності з ампутацією та подальшою появою фантомної кінцівки. У більшості ампутантів зберігається відчуття втраченої кінцівки. Вони часто забувають, що вона відсутня, і автоматично намагаються використовувати її або врятувати, коли їй «загрожує небезпека». Подібно до того, як ампутована кінцівка відчувається, попри її відсутність, померла людина присутня, хоча її фізично більше не видно. Звичайно, фантомна кінцівка – це обмежена та локалізована частина схеми тіла, у той час, як присутність втраченої людини залишається досить невизначеною та мінливою. Однак, в обох випадках в життєвому просторі існує схожа тривожна двозначність присутності та відсутності.
Поступово бажання “він тут”, “він повернеться” стає більш обмеженим. Людина, що горює відкриває внутрішній простір, у якому зв’язок з ним чи з нею може бути відновленим та збереженим. Відбувається інтеграція втрати. Утворюється новий баланс: через ідентифікацію прив’язаність до коханої людини набуває нової форми безперервності, незворотність смерті все ж таки визнається.
Таким чином, вирішення центрального конфлікту горя полягає в тому, що внутрішня реальність, яка відчувається, і зовнішня, об’єктивна реальність тепер можуть співіснувати, не вступаючи в конфлікт один з одним. Завдяки цьому процесу інтеграції розмита межа між життям і смертю одночасно перемальовується і долається.
