Ми влаштовані цікаво: для нас неможливо ставитися до інших інакше, ніж ми ставимося до себе.
Це факт.
Одначе, тоді коли йдеться про підтримку, усе стає з ніг на голову. Чи траплялось вам спостерігати, як самовіддано людина підтримує партнера, сім’ю, колег, малознайомих і цілком незнайомих людей? І коли людину спитати, чи вона не втомилась, відповідь, звісно буде заперечною. Чи мова перейде на інше. (А очі-то червоні, і мішки під ними – характерного синюшного відтінку, і в постаті відчувається важкість…)
І як так, що інших підтримувати ми навіть дуже можемо, а себе… а себе – іншим разом? І чи правда реально – якісно допомагати іншим, ігноруючи себе?
Спробуємо розібратися.
З точки зору нашої культури, підтримувати інших – це, безумовно, «гарний вчинок». І від нас, узагалі-то очікується, що ми допомагатимемо за першим покликом.
Ось, спробуйте, приміром, уявити певну людину, яка щиро звертається до вас за підтримкою. І ви їй відповідаєте, не змигнувши оком: «Я не можу (або ще страшніше – не хочу) вам допомогти зараз.»
Ті з вас, кого не кинуло в жар або холод, хто не злякався, не відчув сорому чи провини, хто лишився спокійним – далі можете не читати, вам стаття не знадобиться.
Решту читаючих запрошую продовжити.
Нічого дивного. Переважно у випадках, коли нас хотіли виховати хорошими, то казали, з-поміж іншого: «Хороші дівчатка і хлопчики допомагають». І ставили в приклад, і самі той приклад демонстрували. Про те, що буває, якщо не допомагати, батьки зазвичай не говорять, та це і не завжди було потрібно. Авторитет мами і тата для маленької людини – річ вагома.
Мало хто з дорослих людей отримали у дитинстві дозвіл і найголовніше, досвід того, що можна сказати «ні», що підтримувати й допомагати можна не лише іншим, а й самим собі, що насамперед варто підтримувати себе улюблених.
Складність із самопідтримкою у наших широтах пояснюється ще і відсутністю рольової моделі. Не було в кого підглянути, навитися тому, як це: підтримувати себе. А підглянути не було у кого через те, що наші батьки і їх батьки, і батьки їх батьків походять із культури виживання.
Коли виживаєш, якось не до усвідомленої самопідтримки.
І ми усе це пам’ятаємо і носимо у власних тілах, повсякденних звичках, емоціях і думках.
Ще одна причина, яка суттєво впливає на те, як ми (не) підтримуємо себе та інших – належність до статі і гендеру. А точніше, на нас впливає суміш міфів емоцій, правдивої інформації і відвертої брехні навколо того, як виховуються хлопчики і як - дівчатка.
Сотні і тисячі жінок не лише в Україні змалечку зростають із переконанням, що вони мають спершу турбуватися про інших і тільки про інших. Недоїдаючи і недосипаючи. Спершу – партнер, брат, молодша сестра, чоловік, робота, діти, прибрати вдома, а от щоб про себе – то вже і часу якось не вистачає. І в тому місці, яке про підтримку себе, у багатьох жінок – бездонна порожнеча. І, природно, величезне бажання, щоб потурбувалися і підтримали – їх.
І знову ж, зіграла роль відсутність усе тієї ж самої адекватної рольової моделі. Прикладу когось із жінок у сім’ї, хто би підтримувала себе сама, або ж уміла прости і отримувати турботу й підтримку від інших.
Гендер – він не лише про жінок.
Ми, чоловіки, своєю чергою, дуже рано засвоюємо 2 речі.
- Я чоловік, а отже - сильний, а отже - все сам умію.
- Якщо я не справляюся сам – який же я чоловік?
В сухому залишку ми маємо чоловіків, які не вважають за потрібне (і звісно ж із несформованими навичками) просити про підтримку і отримувати її. Маємо чоловіків самостійних і самотніх, із непогамованим емоційним голодом і прагненням емоційного тепла. А без ресурсу цього тепла, неможливо чи то себе підтримувати, чи то надавати підтримку близьким людям.
Можна заперечити (і справедливо!) що усе не настільки печально, що мужчини і жінки поступово звільнюються від стереотипів і душевних ран, що звертаються у терапію, що навіть іноді звертаються чоловіки, і причому, вже значно частіше; що є люди, які навчилися підтримці і навчають цьому інших.
Але слон і досі в кімнаті. І варто його помічати, щоб усвідомлено прийти до двох питань:
- Як я підтримую себе?
- І як – іншого?
Що ж таке – самопідтримка і як це – себе підтримувати?
Уміння підтримувати себе наполовину складається із уміння себе слухати і наполовину – із навички робити собі добре там, де ви є.
Ще одна суттєва частина самопідтримки – це готовність і вміння брати час для себе улюбленого/улюбленої.
Слухаємо себе
Слухати себе – означає помічати свої бажання, потреби, тілесні стани.
Сформуйте звичку задавати собі три питання:
- Як себе почуває моє тіло? Хоче воно спати, поїсти, випити води, порухатися, розім’ятися, щоб його погладили, сексу, якоїсь конкретної страви… І слухайте відповідь.
- Як я можу себе підтримати просто зараз? Влаштуватися зручніше, подихати, попросити, щоб принесли улюблене яблуко, кави чи води, буквально спертися на стілець, стіну, підлогу…
- Яку підтримку хочу від іншого? Поради, просто що мовчки посиділи поруч, щоби обійняли, взяли «на ручки», вислухали, сказали, що люблять.
Задаючи собі три ці питання ви навчаєтеся ясно і чітко усвідомлювати, що вам потрібно і чого ви хочете.
Розвиваємо навик робити те, що нас підтримує
Якщо приміром, вам стає краще і з’являються сили після їзди на велосипеді, то
- Катайтеся регулярно. Виберіть день і час. Регулярність допомагає мозку сформувати нові нейронні зв’язки – закріпити підтримуючу звичку.
- Час. Це може бути 10 хвилин, може бути 30 хвилин, а може і 40 секунд на будь-яку підтримуючу практику. Ви маєте-таки виділяти цей час на себе щодня. І цей час має належати вам і винятково – вам.
- Фокусуйтеся на приємних емоціях і відчуттях. Вам подобається відчуття вітру в обличчя, тонусу в м’язах ніг і рук, відчуття приємної втоми після того, як ви відкатали свої кілометри? - зосереджуйте увагу на цих відчуттях, цій радості. Нашому тілу подобається приємне, і воно швидше навчається новому, коли ми свідомо спрямовуємо увагу на те, що приносить задоволення.
У наступній частині статті ми зосередимось на тому, як давати підтримку близьким людям.