«Я безсила» - лунає і лунає від жінок з усього світу, які виїхали під час або до війни.
«Я не можу це зупинити. Не можу дивитися на цей жах. Вони в Україні вмирають, а я у безпеці. Тут, за кордоном. І не можу НІЧОГО змінити».
- Що відчуваєте?
- Безсилля.
- А як життя взагалі? Що робили?
З Америки:
- Та нічого, начебто. Ну, організувала мітинг в підтримку України. З першого дня війни керую інформаційний канал, бо люди не мають можливості дізнаватися реальні новини з України, а в мене багато каналів, я ж з України. Тепер головна моя місія – це новини про Україну і для перемоги України.
З Німеччини:
- А що я робила? Та нічого такого. Тільки купила машину на фронт. Вибрала джипа надійного та відправили до Лисичанська.
Польща:
- А яке життя у волонтера? Нічого такого. Завжди на зв’язку та в пошуках зв’язків, помешкань, продуктів тощо. Добре, що з роботи не звільняють бо іноді то спізнююсь, то раніше йду
.
Уявляєте, яке НІЧОГО роблять українські жінки по всьому світу? А потім приходять до психолога з відчуттям безсилля!
Але чому так відбувається?
Жах війни змусив наші психічні захисні механізми регреснути до заводських налаштувань. І тому дитячий спосіб міркувань «або все – або нічого», «або хороший - або поганий» - це нормальне мислення в кризової ситуації, щоб відрізняти чорне від білого, добро від зла.
Але це «нормально» ненадовго . Бо невідомо який час нам прийдеться жити в стані війни і постійне НЕ ПОВ ’ЯЗАНЕ З РЕАЛЬНІСТЮ знецінення своїх зусиль, відчуття провини без об’єктивної вини та необґрунтоване безсилля не нададуть оптимізму та наснаги. А ось виснажать остаточно.
Кому від цього користь?
Жінці, військовослужбовцям, Україні? Нікому.
Тому головне правило, щоб не улетіти в відчуття безсилля та відчаю –
співвідносити свої справи, думки, мрії з реальністю життя.
Поїхали:
1. Я хочу щось зробити для прискорення Перемоги?
Так/Ні.
Якщо «так», то:
2. Що я реально можу зробити для Перемоги? Які ресурси є для цього? Їх достатньо?
Якщо достатньо: Визначила - Зробила. якщо недостатньо - де реально можна свої ресурси збільшити?
3. Що я зробила для Перемоги? Відповідаєш і додаєш:
«Я – сильна українка».
4. Можеш ще щось зробити? Роби!
Я слухаю багато жінок на консультаціях і думаю:
"Які ж ми, українські жінки, молодці.
Завдяки джипу одної хлопці вже наздоганяють на ньому ворогів,
за допомогою українських реальних новин другої люди виходять на акції і стимулюють
уряд країни надавати допомогу Україні,
завдяки третій - жінки з дітьми опиняються в безпечному середовищі,
завдяки четвертій починають відчувати свою силу та реальні можливості".
І нас таких - мільйони.
Ми не можемо відразу зупинити війну, дуже хочемо, але не можемо. Сумно,
дуже сумно від цього.
Але ми можемо йти до бажаної мети крок за кроком, наближатися до Перемоги
поступово, не відхиляючись з цього шляху не на мить.
І у нас на цьому шляху багато справ.