Не знаю чого хочу. Не знаю, чим займатися в житті. Знайомо? Це дуже популярний запит в роботі психолога.
Зараз люди перебувають під сильним тиском соціуму, соцмереж і женуть себе - давай, вперед, роби щось, які в тебе за примітивні бажання, треба досягати більшого... Така собі нарцисична гонитва за ідеалом. І деяким соромно признатися навіть самим собі, не те щоби іншим, що насправді хочеш жити простим звичайним, життям та насолоджуватися простими земними радощами.
Більшість все ж знає, чого би їм хотілося, бажання в здорової людини є завжди.
Але:
• Не завжди ми їх розуміємо. І тому можемо підміняти справжнє бажання іншим. Хочу я насправді прийняття та поваги, а стаю шаленим шопоголіком, скуповуючи брендові шмотки або найновіші гаджети. І перебуваю в іллюзії, що вони прогарантують мені любов та повагу.
• Може бути страх зробити невірний вибір та інвестувати час, гроші, енергію в щось не те. Адже ніхто не гарантує результат, а треба вкладатися, виходити із зони комфорту та робити незвичні речі, ризикувати.
• Ми боїмося невдачі. Це негативні емоції, які нам гарантовані, якщо ідея не вигорить та мета не буде досягнута, переживати нікому не подобається. А це може бути безсилля, сором та розчарування в собі.
• Іноді ми перебуваємо в ілюзії, що маємо купу варіантів для вибору. І варто нам тільки захотіти - і от ми вже маємо те, що хочемо. Ми продовжуємо фантазувати про свою всемогутність, замість того, щоб планомірно, цілеспрямовано йти крок за кроком до цілі.
Так ми і зависаємо, вибираючи не вибирати нічого. Деколи ми називаємо це лінню, прокрастинацією або виправдовуємося "не сильно і хотілося" або "не знаю, чого хочу ".
Але, зволікаючи, ми не живемо щасливим життям, а ми все одно не задоволені - ми відчуваємо до себе роздратування, сором за себе, заздрість до інших. Крім того, ми ще й нападаємо на себе аутоаграсією за бездіяльность.
Отже, рухаємося ми до бажаного або не рухаємося - в будь якому випадку ми змушені будемо зустрічатися із складними переживаннями. То чи не краще хоча би спробувати?🌱
