Судовий експерт може давати експертний висновок, який стосується питань індивідуально-особистісних особливостей, емоційного стану під час скоєння протиправних дій та їх вплив на підекспертного, що безпосередньо входять в компетенцію судового експерта. Беручи до уваги його висновок та обставини справи, остаточне рішення стосовно деліктоздатності чи осудності підекспертного виносить суд. Взагалі осудність - це нормальний стан психічно здорової людини. Існує презумпція психічного здоров'я: кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку, передбачених законом. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством якщо виникає сумнів з приводу осудності, органи досудового розслідування чи суд призначають комплексну судово психолого-психіатричну експертизу. Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов'язковим для органів досудового розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. Вони можуть не погодитися з висновком судової експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі [1].
Питання про критерії психічної норми – предмет тривалої дискусії як науковців так і практиків, яка засвідчила його складну будову. Відтак, наприклад за статистичним критерієм, нормою можна вважати відповідність певних психологічних особливостей людини тестовим нормам, а філософський критерій орієнтує на ідеали гуманістичної психології. Отож існує декілька різноманітних підходів для визначення «норми» і «патології» психічної діяльності. У рамках статистично-адаптаційного підходу норма розуміється як, по-перше, щось середнє, устояне, не виділяється з маси і, по-друге (що необхідно пов'язано з першим) - найбільш пристосованого, адаптованого до навколишнього середовища [2]. З позиції культурного релятивiзму про «норму» i «патологію» можна судити лише на підставі аналізу особливостей культури певних соціальних груп, до яких належать досліджувані індивіди. У свою чергу феноменологічний пiдхід на перше місце висуває суб'єктивні переживання людини. Проблеми здоров'я і хвороби представниками даного підходу розглядаються як фундаментальні характеристики, прояви індивідуального, неповторного способу буття-в-світі. А також соціологічний – норми та правила, які існують в суспільстві, що закріплені в задекларованих нормативно-правових актах на рівні закону.
У свою чергу відхилення поведінки, які пов’язані з недотриманням цих норм засвідчують про девіантну поведінку, прикладом якої може служити суїцидальна поведінка. По статистиці самогубство здійснюють не лише психічно хворі люди, але й здорові, питання яких вирішує посмертна судово-психологічна експертиза психологічного стану особистості [3]. Однак крайньою характеристикою девіантної поведінки рахується деліквентна або кримінальна поведінка – це будь-яка поведінка, що порушує норми громадського порядку. Дана поведінка може мати форму дрібних порушень морально-етичних норм, що не досягають рівня злочину. Тут вона збігається з асоціальною поведінкою, яка може виражатися в злочинних діяннях, які караються відповідно до Кримінального кодексу. У цьому випадку поведінка буде кримінальною чи антисоціальною, що можна розглядати в контексті як етапи формування протизаконних дій, і як відносно незалежні його прояви [4]. А от термін «психопатія» тривалий час використовували для зазначення розладу особистості як такого. Як психіатричне явище психопатію вперше описав психіатр Philippe Pinel (Франція). Він помітив, що в деяких пацієнтів спостерігаються порушення почуттів і уявлень про моральність, але при цьому не має жодних ознак розладу мислення чи сприймання, тобто людина здатна передбачити значення та наслідки своїх дій [5]. Антисоціальний розлад особистості, як і всі інші, може бути діагностований, починаючи з 18 років, однак з’являється дедалі більше даних, які вказують на формування в дитячому та підлітковому віці стійких розладів поведінки, що згодом переростають в антисоціальний розлад. Прояви ворожої, агресивної поведінки в дітей у таких випадках включають знущання над тваринами, агресивні дії стосовно інших дітей (залякування, булінг), влаштування пожеж, крадіжок тощо. Отже, ми можемо віднести усі ці форми до клінічного критерію, що обумовлює поняття відхилення від «норми» і в Міжнародній класифікації хвороб (МКХ-10) становить групу психічних захворювань (F60–F69) таких як розлади зрілої особистості та поведінки у дорослих [6]. Діагностичні критерії яких мають використовуватися у практиці психіатрів і клінічних психологів тоді, коли розлади психіки та поведінки діагностуються як провідна патологія з виставленням відповідного клінічного діагнозу. Ці ж критерії мають використовуватися тоді, коли розлади психіки та поведінки є супутніми, зокрема, в структурі соматичних захворювань та ідентифікуються на синдромальному рівні [7]. Тобто, завдання судового експерта-психолога полягає в диференціації та контент-аналізі нормальних і патологічних індивідуально-психологічних особливостей (наприклад, не пов'язаних з психічними захворюваннями, відставання в психічному розвитку, характерологічних рис, властивостей емоційно-вольової сфери, мотиваційної та інтелектуальних здібностей), які б могли істотно вплинути на поведінку підекспертного в досліджуваній ситуації при вчиненні протиправних дій таких як зґвалтування чи вбивство.
На противагу «патологічним» розладам особистості, в прикладній психології ми зустрічаємо поняття акцентуація характеру – це крайні варіанти «норми», за яких окремі риси характеру надзвичайно посилені, внаслідок чого виявляється виборча уразливість відносно певного роду психогенних впливів при хорошій і навіть підвищеній стійкості до iнших. Тобто акцентуація – це свого роду «ахіллесова п’ята» особистості, оскільки вона створює внутрішню схильність до тих чи iнших поведінкових відхилень від нормативних зразків. Як досить типове характерологічне ускладнення в духовно-моральних структурах особистості, акцентуація не є різновидом соціально-психологiчної патології та досить часто зустрічається у практиці судового експерта [8].
В сучасному суспільстві при оцінці психічного розвитку здоров'я дитини чи дорослої людини перед фахівцями завжди постає питання про нормативність індивідуума. При цьому нормативність, звичайно ж, оцінюється як з клінічної, так і з соціальної, і з психологічної точок зору. Останнім часом, коли відбувається багато змін в образі життя людей, а інформаційне та емоційне навантаження все зростає, поняття психічної «норми», уявлення про відносність і сталість психічної «норми» та «патології» стають все актуальнішими для експертів в області комплексної судово психолого-психіатричної експертизи [9].
Поняття «патології» можна розглядати залежно від характеру дефекту. Психічний дизонтогенез – це різні форми порушень онтогенезу психіки, які проявляються в зміні послідовності, ритму і темпу процесу дозрівання і становлення психічних функцій. Його поділяють на недорозвинення, порушений дизонтогенез, дефіцитарний, спотворений, дисгармонійний і затриманий дизонтогенез. Недорозвинення має місце при ранньому грубому ураженні мозку, особливо його лобових частин. Порушений дизонтогенез спричинюється дефектом у роботі вже сформованих мозкових систем. Дефіцитарний дизонтогенез пов'язаний із ураженням окремих аналізаторів: зору, слуху, опорно-рухового, мовного апарату, деякими хронічними соматичними захворюваннями. Спотворений дизонтогенез виявляє себе при спадкових, найчастіше психічних, захворюваннях. Дисгармонійний дизонтогенез стосується переважно емоційно-вольової сфери. Його моделлю може бути вище згадана психопатія (розлади зрілої особистості та поведінки у дорослих) – патологія темпераменту та характеру, властивості яких зумовлюють соціальну дезадаптацію – розлад стосунків з довколишніми. Кожен варіант психопатії має відмінну картину дизонтогенезу, проте всіх їх об'єднує явище декомпенсації – порушення встановленої в результаті компенсації соціальної адаптації, та стабільність прояву в різноманітних ситуаціях. При психодіагностиці таких індивідів до компетенції експерта-психолога відноситься вияв його індивідуально-психологічних особливостей та спільно з судовим психіатром – інтегративне заключення щодо клініко-психологічних особливостей психічного розвитку. Отже, наявність дефекту дає змогу досить чітко окреслити межу, яка відділяє психічну «патологію» від психічної «норми», проте це ще не є підставою для визначення останньої [11].
Неуспішними виявились і численні спроби знайти єдиний критерій, що вказував би на момент переходу від здоров'я до патології, або дозволив би дати однозначну дефініцію норми. Всесвітня організація охорони здоров'я (Статут ВООЗ) визначає здоров'я як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороби чи інвалідності...” [10]. Стосовно сказаного, варто додати, що фахівці у галузі судово-психолого-психіатричної експертизи, досліджуючи питання «норми-патології», зауважують, що: „Найбільш загальне завдання соціальної психіатрії та психології - вивчення впливу макросоціальних та мікросоціальних факторів на психічне здоров’я, що зумовлює включення у сферу її інтересів області культуральних досліджень. Культуральні ж фактори, в свою чергу, охоплюють дві умовно виділені категорії соціокультуральних та етнокультуральних факторів” [9].
У процесі розвитку особистості можливі різні відхилення у формуванні системи її соціальних відносин. Ці деформації можуть бути обумовлені різними факторами. Найважливішими серед них є фактори, пов'язані з такими соціальними інститутами, як сім'я і школа. Не менше значення належить і фактору міжособистісних взаємодій за межами офіційних соціальних інститутів. В останньому випадку деформації особистості обумовлені спробами соціальної адаптації iндивіда в групі з асоціальної спрямованістю. Така адаптація передбачає засвоєння і прийняття певних соціально деформованих норм і ціннісних орієнтацій. Деформація ядра особистості в тій чи іншій мірі, завжди буде проявлятися і на поведінковому рівні. Необхідно відзначити, що деформація системи відносин особистості - це, в кінцевому рахунку і деформацiя характеру. Бо характерологічні особливості являють собою ті ж відносини особистості, що стали особливо стійкими, бо засвоювались протягом довготривалого часу.
При постановці питань пов’язаних із участю батьків у вихованні дитини, а також у судово-психологічних експертизах по справах дитячо-батьківських відносин судовий експерт може виявити патології стилів виховання, такі як: жорстоке поводження з дітьми, повне ігнорування їх потреб (гіпопротекція) чи амбівалентне емоційне ставлення до дитини (наявність позитивних і негативних почуттів, ворожості і любові). Виявлення порушень дитячо-батьківських взаємин та ретроспективна діагностика стилів виховання і ставлення до дитини, одне із провідних завдань у роботі судового-експерта. Тому що, незрілій, несформованій дитячій особистості це може завдати непоправну шкоду на фізичному і психічному рівнях та спотворити її моральний розвиток. Це пояснюється тим, що діти зазвичай прагнуть копіювати поведінку тих, з ким вони знаходяться в самому близькому контакті. Почасти це свідома спроба поводити себе так само, як поводять себе значимі дорослі, почасти – неусвідомлена імітація, яка є одним з аспектів ідентифікації з іншим. В зв’язку з цим важливо відмітити, що діти вчаться у батьків певним способам поведінки, не лише засвоюючи правила, які їм безпосередньо повідомляють, але й спостерігаючи наявні у стосунках батьків моделі [12].
Таким чином, об’єктивної відповіді на питання «що є психологічною нормою, а що не є такою?», на думку багатьох дослідників, не існує, оскільки ця відповідь «... залежить від критеріїв, прийнятих у конкретному суспільстві та в чітко визначений період часу» [13]. Нормальним, взагалі, за словами відомого економіста А. Маршала визначається «такий процес, в якому переважають певні тенденції, дії яких носять більш менш стійкий, постійний характер, над явищами відносно нерегулярними, винятковими. Хвороба – це ненормальний стан людини, але довге життя без якої-небудь хвороби – таке ж відхилення від норми. Тобто хвороба – це елемент нормального (але не здорового) життя. Здоров’я – є природним правом людини, в якому поєднується (вирішується) протиріччя між свободою людини (можливість контролювати своє здоров’я та забороняти втручання в тіло і психіку без її згоди) та залежністю від інших суб’єктів на основі рівності з ними [14]. Підсумовуючи вищевикладене, аналіз понять «норма-патологія» та їх взаємозв’язків у роботі судового експерта підлягає всесторонньому психологічному дослідженню, затвердженим Міністерством юстиції України, як особистості так і інших психічних станів, процесів та властивостей підекспертного.