Наш час характеризується невпинним рухом суспільних та інформаційних перебудов. Ми стали чутливішими до соціальних змін, депривованими та тривожними у зв’язку із пандемією Covid19 та ескалацією збройного конфлікту на Сході України, а для підростаючого покоління епоха нинішніх катаклізмів спричиняє неминущі впливи на їх майбутній розвиток. В цілому, еволюція психіки в онтогенезі є однією з найважливіших методологічних дефініцій психологічної науки. Роботи Г. Е. Сухарева, М. С. Певзнер, Т. А. Власової, Ж. І. Шиф, К. С. Лебединської та В. В. Лебединського, В. В. Ковальова отримали подальший розвиток фундаментальних понять, що стосуються загальних і специфічних закономірностей дизонтогенезу, специфіки динаміки розвитку дітей з різними відхиленнями у розвитку. Наприклад, Е. Відінг та І.Маккрорі на основі безлічі даних (генетичних, психофізіологічних та ін.) показали, що діти з високою виразністю рис емоційної холодності знаходяться в групі ризику розвитку психопатії та антисоціальної поведінки [1, с.26]. У клінічній психології "дизонтогенез" розглядається як механізм порушення психічного розвитку, що виникає на ранніх етапах розвитку й триває протягом життя людини, тоді як дизонтогенії можуть проявлятися у формі хворобливих станів, обумовлені порушенням розвитку особистості, що виникають в дитячому віці, коли морфофункціональні системи організму ще не досягли зрілості. Залежно від характеру й структури дефекту, психічний дизонтогенез поділяють на: недорозвинення, порушений розвиток, дефіцитарний, перекручений, дисгармонійний і затриманий розвиток. Говорячи про «дисгармонійний тип психічного розвитку» створюється необхідність розуміння динаміки змін в ході подібного розвитку в порівнянні з нормотиповою динамікою розвитку. В першу чергу слід говорити про специфіку формування базової афективної регуляції по типу рівневої дисфункції при збереженні загальної структури та ієрархії всієї системи афективної регуляції. У ранньому дитинстві переважає період активного накопичення психічних функцій, і формування міжфункціональних зв'язків постійно перебуває у динамічному процесі не тільки кількісних, а й якісних змін. «Дисгармонійний тип психічного розвитку», пов’язаний з вродженою або рано набутою стійкою диспропорційністю (по типу асинхронії) психіки переважно в афективно-вольовій сфері [2, с.83]. Науковці зауважили, що вплив біологічних чинників пом'якшується за сприятливих психосоціальних умов життя, тоді як вплив негативних психосоціальних умов пом'якшується, якщо будь-який біологічний фактор був незначним або вчасно пролікований. Однак прямо ту чи іншу форму порушень поведінки (делінквентність, алкоголізацію, антисоціальність) біологічні фактори не визначають [3, с.110]. У дитячому віці сенситивність окремих частин психіки до шкідливих впливів визначається не стільки їх характером, скільки особливостями тієї вікової стадії розвитку на якій знаходиться дитина. Чим менша дитина, тим більше на перший план виступають ознаки порушення розвитку, чим раніше сталося ураження мозку, тим частіше в картині дизонтогенезу з'являється компонент психічного недорозвинення. Складність структури дисгармонійного розвитку полягає в наявності первинного дефекту, викликаного біологічним фактором (генетичної схильності, органічного ураження ЦНС) і вторинних порушень, насамперед в емоційно-вольовій сфері, що виникають під впливом первинного дефекту в ході подальшого розвитку, а саме з неблагополучним мікрокліматом чи з різними формами насильства. Ці порушення приводять до ускладнення соціальної адаптації дитини, що є додатковим психотравмуючим фактором і може спричинити розвиток психічної патології [4, с.757]. Моделлю дисгармонічного розвитку В.В. Лебединський пропонує вважати психопатії (ядерні, крайові, органічні) та патологічні формування особистості. Поняття патологічного розвитку особистості ввів ще психіатр П.Б. Ганнушкін, який визначив його як стійку зміну особистості, що виникає в результаті фіксації ряду патологічних психогенних реакцій. П.Б. Ганнушкін виділив конституційний і ситуаційний типи патологічного розвитку особистості. При конституційному типі патологічного розвитку особистості провідна роль в її генезі належить вродженим особливостям конституції, а при ситуаційному типі - характеру психотравмуючої ситуації [2, с.83].
Дослідження антисоціальної поведінки особистості в зарубіжній літературі пов’язані з іменами Б. Бурнстена («Маніпулятор»), Дж. Мелой («Психопатична душа»), Н. Мак-Вільямс («Психоаналітична діагностика»). У вітчизняній психології проблема антисоціальної особистості представлена в основному через вивчення особистості злочинця і значною мірою пов’язана з кримінологією та юридичною психологією. Отож, антисоціальна поведінка - це поведінка, яка суперечить правовим, морально-етичним і культурним нормам. Оскільки проблема класифікації поведінкових відхилень носить міждисциплінарний характер, тож спостерігаються дискусії і в термінології («антисоціальна», «кримінальна», «делінквентна» поведінка). У сучасному психоаналізі «антисоціальними патернами поведінки» характеризується такий тип організації особистості, як антисоціальна психопатія. Існують деякі свідчення, що люди, які стали антисоціальними мають більшу базальну агресією, ніж інші. Деякі області, в яких діти демонструють вроджену варіабельність, включають в себе рівень активності, агресивності, реактивність, загальну лабільність та інші, які також впливають на розвиток у психопатичному напрямку. Дослідження дітей, взятих з притулку, (Schulsinger, 1977) підтвердили дію генетичних факторів на прояв антисоціальної поведінки (Vandenberg et al, 1986), а нейрохімічні і гормональні дослідження (Woiman, 1986) вказують на ймовірність біологічного субстрату для високих рівнів афективної і хижацької агресії, що спостерігається у антисоціальних особистостей. Психотерапевтична теорія визнає (а практика підтверджує), що особливості відносин «батьки-діти» визначальні під час формування антисоціальної особистості, однак вона не заперечує і біологічні детермінанти. Наприклад, таксономічна теорія розвитку передбачає, що існує два підтипи асоціальної поведінки. Перший - це порушення нервово-психічного розвитку, яке виникає в ранньому дитинстві і слідує стійкому життєвому шляху, тоді як друге виникає в підлітковому віці, ремітується в ранньому дорослому віці і відображає процеси однолітків, такі як імітація поведінки асоціальних однолітків. Крім того, обидві форми антисоціальної поведінки пов’язані з дефіцитом переробки емоцій у зв’язку з недостатністю активації структур лімбічної системи, таких як амігдали, острівцевої кори, орбіто-фронтальної кори, секреції кортизолу та нетиповими рисами особистості (імпульсивність, емоційна холодність, ворожість, відсутність гнучкості, недостатня адаптивність) [5].
Дослідження феномену агресивної поведінки в психології присвячено велику кількість монографій, оглядових публікацій, дисертаційних робіт, наприклад, роботи Д.Річардсона, Р.Берона, К.Лоренца, Е.Фромма, К.Бютнера, М.Раміреза, Д.Зіллмана, та ін. Великий внесок у дослідження агресії зробили зарубіжні вчені А.Бандура, А.Басс, Е.Доннерштейн, К.Мойєр, Дж.П.Скотт, А.Сторр та ін. В психологічній літературі приводиться безліч різноманітних дефініцій «агресії», проте деякі з них змішують поняття «агресії» та «агресивності» (форму поведінки та рису особистості), інші значно звужені і не вміщують всіх видів та форм агресивної поведінки, треті, навпаки надто обширні і включають такі кримінальні дії, які зазвичай, як «агресія» не класифікуються. Етіологічні або психоаналітичні теорії не можуть пояснити виникнення і розвиток усіх видів агресивної поведінки, але безперечно існують такі агресивні дії, які реалізують високий рівень особистісної агресивності. Прояви агресивної поведінки, попри те, що діти, підлітки і навіть дорослі знаходяться в процесі постійного розвитку і підпадають під вплив, змінюється відносно характеру зовнішніх умов, змушує науковців зробити висновок, що агресія - результат вродженої схильності або дії внутрішньої мотиваційної системи індивіда. Інакше кажучи, поведінка надмірно агресивних дітей не є їхньою реакцією на зовнішні стимули, а швидше за все, вони самі провокують виникнення конфліктних ситуацій, для того щоб дати вихід своїм імпульсивним спонуканням. Переважання агресивності при недостатній вираженості гальмуючих агресію структур особистості, характерно насамперед для психопатичних особистостей [6, с.56]. Основою морального почуття є фундаментальне переживання немовлям реальності власного Я - нерозривності власного буття. Згідно з психоаналітичною теорією, розвиток антисоціальної поведінки у дитини, бере свій початок із моменту народження до 3-ох років та формується чи редукується протягом усього життя індивіда. Для гармонійного розвитку немовляти мати повинна здійснювати «холдинг» намагаючись всебічно задовільняти потреби дитини та усувати фрустраційні чинники, що можуть впливати на її ріст та безпеку. Коли ж дитина досягла віку тоддлера (8 місяців до 3 років), вона починає активно розвиватись, (ходити, розмовляти) набувати власної соціальної й емоційної ідентичності, автономії. Але якщо матір або інший значимий об'єкт не виконує функцію «холдингу» або «віддзеркалення» це викликає різні дефекти особистості, такі як грубий недолік емпатії, дефіцит самовизначення та інші [7, с.62]. Таким чином, коли дитину затоплюють деструктивні емоції при переживанні стресових ситуацій, які матір не в силах «контейнерувати», в подальшому подібні ситуації викликатимуть у неї надмірну агресивність, як один із дієвих механізмів витіснення [8, с.173]. Останнім часом публікуються дані, які вказують на важливість формування безпечної прив’язаності в дитини. В ідеалі на першому році життя відділи нервової системи, пов'язані з переживаннями, формуються завдяки послідовному вибудовуванню прихильності (Теорія об'єктних відносин) між матір'ю і дитиною, що активує утворення нейронних зв'язків між мозковим стовбуром і лімбічними структурами. Але якщо народження дитини зустрічається з ворожим і небезпечним середовищем або батьками схильними ігнорувати чи фруструвати потреби дитини, то закладається схильність до насильства (Cleckly, 1976; Millon, 1981; Schore, 2003c). Агресивні або зовсім байдужі батьки можуть нанести травму, наслідки якої будуть відчувати на собі наступні покоління [9, с.88]. Досвід відсутності «прив’язаності» тягне проблеми з інтерналізацією, яке в свою чергу, призводять до того, що не формується Супер-Его. При відсутності функціонуючого Супер-Его, тобто в стані, яке Кернберг назвав «дефект Супер-Его», людина здатна маніпулювати іншими або експлуатувати їх, не відчуваючи почуття провини або докорів сумління (Kernberg, 1975). Дитинство антисоціальних людей нерідко позначається великою кількістю небезпек і хаосу, поєднання суворої дисципліни та вседозволеності, емоційної і соціальної депривації. Тоді основними захистами антисоціальних людей стають всемогутній контроль, поряд з яким вони використовують проективну ідентифікацію та відреагування назовні (action aut). В історіях їх життя фактично неможливо знайти відображення послідовного, люблячого, захищаючого сім’ю батька. А характерною є наявність слабкої, депресивної і мазохістичної матері і агресивного, непослідовного і садистичного батька, також як і алкоголізм та вживання наркотиків членами сім’ї. Відсутність відчуття сили в ті моменти розвитку, коли воно є необхідним, може примусити дитину з подібними труднощами витратити більшу частину життя на пошуки своєї всемогутності, як процес формування грандіозного Я (Kohut, 1971). Через блокування афекту у таких особистостей відсутнє прагнення до використання мови для виявлення почуттів, вони використовують їх як інструмент для маніпуляцій [10, с.48]. Наприклад, такий феномен як ідентифікація з агресором - властива ранній стадії формування Супер-Его, коли дитина інкорпорує ("поглинає") заборони батьків (ще поки без їх розуміння), стаючи схожою на батьків (поки "механістично"), що представляє собою попередню фазу соціалізації. Ідентифікація з агресором може трактувати як механізм захисту, який спрацьовує, коли дитина стикається з небезпекою: критикою, вербальною або фізичною агресією з боку батьків. Він нейтралізує або зовсім знімає соціальний контроль, його бар'єрну та гальмівну функцію. Дитина ідентифікується з агресором за допомогою приписування собі самої акту агресії, наслідуючи його [11, с.145]. Як відзначала А. Фройд втілюючи агресора, приймаючи його атрибути або імітуючи його агресію, дитина перетворюється з того, кому загрожують, в того, хто загрожує, тому часто проектує агресію на третіх осіб. В основі цього явища лежать вищезазначені механізми психологічного захисту, що розширює розуміння антисоціальної поведінки [12, с.67]. Той факт, що незважаючи на покарання за антисоціальну поведінку такий індивід практично не здатний вчитися через досвід, у зв’язку з тим, що вони не відчувають власної провини за скоєне [13, с.97]. Оглядаючи психоаналітичну літературу по кримінальній психології, можна виявити, що всі автори, починаючи з Фройда, роблять акцент на «символічному» значенні кримінального акту при антисоціальній поведінці. Можна допустити, що акцент змістився з психологічних причин розуміння даної поведінки на психологічний сенс її здійснення [14, с.155]. Віннікотт відзначав, що дитина, позбавлена чогось важливого для відчуття безпеки і зростання, і позбавлена цього занадто довго, може прагнути до отримання відсутнього компонента символічно, наприклад шляхом крадіжки чи вандалізму [7, с.62]. Таким чином, психоаналітичний погляд отриманий в результаті аналізу наукових джерел, допомагає визначити перспективи психотерапевтичних інтервенцій і психосоціальної реабілітації особистостей з антисоціальною поведінкою. Діагностика згідно з біопсихосоціальним підходом вимагає мультидисциплінарного втручання, яке проводиться у трьох площинах: соматичній, психологічній, соціальній. Для своєчасного виявлення та попередження поведінкових симптомів індивід повинен пройти повне та всебічне обстеження у лікаря для підтвердження або виключення патології, яка може продукувати дану симптоматику: такі як гіперкінетичні розлади, мінімальна мозкова дисфункція, епілепсія та інші. Втім, встановлення діагнозу у парадигмі біопсихосоціальної моделі є чи не єдиною ціллю діагностичного процесу. Іншою важливою метою є встановлення терапевтичного альянсу з дитиною та партнерських стосунків з сім’єю, спільного бачення проблем і сформованого плану дій для їх досягнення [15, с.33]. Біопсихосоціальна модель допомоги при антисоціальній поведінці як для дитини так і для дорослого базується на комплексному залученні фахівців (лікарів, педіатрів, психіатрів, психологів, соціальних працівників, психотерапевтів), на індивідуальному спрямуванні корекції поведінкових та афективних порушень, основний принцип якої, виражає концепцію єдності душі і тіла. Немає єдиного уніфікованого процесу, який викликає певну хворобу чи аномалію. Існує безліч факторів ризику, які у різних комбінаціях і в кожному окремому випадку викликають захворювання. У біологічному контексті як вищезазначалося - це органічні ураження ЦНС, спадкові хвороби, негативні перинатальні впливи. У психологічному – сімейна дисгармонія, насильство, емоційна депривація та інші, а у соціальному – антисоціальне середовище, бідність, педагогічна занедбаність. Як правило, дебют викликає стрес-фактор (смерть близької людини, втрата роботи, розрив стосунків, переїзд в іншу країну та ін.). Багато дослідників відносять до області «діатезу» прояви психічного дизонтогенезу. Один із перспективних напрямків сучасних досліджень є розробка стрес-діатез концепцій психічних захворювань, що грунтуються на біопсихосоціальной парадигмі, які припускають розвиток у деяких індивідів підвищеної уразливості по відношенню до специфічних стресорів. Ця концепція дасть можливість діагностувати стан «передхвороби», як нервово-психічну дезінтеграцію різних сфер психіки і відповідно здійснювати її превентивне лікування. Знання цих особливостей дає підстави судити про перспективи клінічного відновлення індивідів з аномальними властивостями психіки [16, с.1534]. Доведено ефективність раннього психотерапевтичного втручання основний нахил якого в психоаналітичній терапії робиться головним чином на забезпечення емоційно-символічного вираження почуттів («катарсису»). У роботі з дітьми використовуються як індивідуальні, так і групові методи роботи. Використання індивідуальних методів спонтанного і спрямованого малювання в роботі з дітьми з агресивною поведінкою виходить з того, що перепроживаються різного роду психічні травми. Досвід роботи з такими дітьми свідчить, що одними розмовами неможливо усунути психологічну травму. Заняття живописом, керамікою, піскова терапія в поєднанні з психодрамою служать надійними засобами екстерналізації переживань дитини і тому забезпечують можливість зцілення і подальшого розвитку психіки. Не менш важливим у соціальному контексті є питання стигматизації дітей і підлітків, які демонструють будь-які патерни антисоціальної поведінки: дослідження показують, що лише для частини з них антисоціальні риси дійсно виступають як визначальні, в той час як для іншої частини дітей, проблеми соціальної взаємодії пов'язані з недостатньою зрілістю механізмів саморегуляції і з віком згладжуються. Таким чином, розуміння нейропсихологічних і нейробіологічних механізмів формування антисоціальної поведінки має важливе науково-практичне значення.
Отже, дана тематика у контексті біопсихосоціальної концепції потребує більш глибокого аналізу, що може слугувати перспективою подальшого дослідження. Крім того, вивчення здатності до менталізації дітей, підлітків чи дорослих, їхнього емоційного інтелекту та психоедукація батьків, разом із мультидисциплінарним підходом для корекції, дасть змогу мінімізувати антисоціальні патерни поведінки. Використання отриманих даних може бути використане для профілактики дезадаптації підростаючого покоління загалом.
