- Це нормально не знати куди йти і заблукати ненадовго. Можна блукати і довше. І це нормально поки не бачити виходу і не знати що робити. Повір, всі час від часу це відчувають.
- З тобою все нормально коли ти терпиш, терпиш, а потім зриваєшся на близьку людину через непомиту тарілку, так недбало залишену біля раковини…
- Бути не в настрої також нормально - не бажати нікого бачити і говорити, не знайти в собі сил, щоб підтримати ні до чого не зобов’язуючу балаканину якось далекого знайомого, якого випадково зустрів в метро...
- Нормально іноді залипати в серіали, випадати з життя, щоб трохи навести лад в своїй голові.
- Нормально час від часу знімати костюм всевстигаючого, всесильного супергероя, обережно складати його на стільці біля ліжка, просто заварити чашку чаю і нарешті подумати, а як все ж врятувати себе.
- Нормально навіть інколи ловити себе на думці, що все що згадане вище це ненормально і вам треба щось з цим зробити.
Іноді те, що ми вважаєм ненормальним - це щось дуже просте і людяне. Таке просте, що важко змиритись з тим, що таке просте це про мене і тебе. Що супергеройство втомлює, що в добі всього 24 години, що найбільше злять саме найблизькіші, що бути дружелюбним 24/7 виснажливо, що наші знання обмежені і ніхто не знає як буде правильно і краще саме для тебе.
А так хочеться бути краще, пригати вище, знати ще більше, вирішувати швидше, бути мудрішим і розсудливішим і здається ще трохи постараєшся і от тоді... І здається, що не треба пауз, що можна потерпіти, що ти сильний і справляєшся, а потім зненацька розплакатись і начебто безпричини. Начебто...
Все йде своїм ходом. І "ненормальності" мають своє значення якщо знати під яким кутом на них поглянути.
Може варто збавити темп і придивитись?