Бувають дні коли я дивлюсь на себе в дзеркало і я там «така як треба» - зачіска лежить правильно, очі бадьорі, посмішка обнадійлива, шкіра ідеальна, вираз обличчя як у зірки з кіно. Думаю, ехх якби ж то так було кожного дня. Але де там!
Якби так було кожен день це був би якийсь ідеальний світ, а ідеальних світів не буває та і я в них не вірю.
Наступного дня вже точно буде до чого причепитись. Переконання та уявлення, які ми збираємо все своє життя про те якими ми маємо бути, як виглядати, як посміхатись, як одягатись і так далі диктують нам як почуватись, коли ми заглядаємо в дзеркало сьогодні.
І дуже часто ці уявлення ідеалізовані і ми чіпляємось до себе намагаючись перепригнути через голову і дотягнутись хоч на мить до омріяного образу.
Але як я вже згадувала і згадуватиму часто, світ неідеальний - ми можемо банально не виспатись і вже не виглядати так як нам хочеться. Вираз обличчя тускніє скоріш через стрес, який проходиш коли намагаєшся втримати ідеальний образ. Ритм життя зараз шалений і тому інколи про обнадійливу посмішку і мови немає - старанно не полишаєш спроб зобразити її подобу, стримуючи бажання послати все і «уйти в закат».
Реальності все-одно як саме ти хочеш себе бачити - вона просто вносить свої корективи. І це не через те, що вона погана чи вороже до нас налаштована - просто вона така як вона є. А ще ми старієм, хворієм, втомлюємось, сваримсь, не можем заснути від стресу, тривожимось, забуваємо поїсти, мріємо про нездійсненне, маємо свої секрети і душевні рани.…і відчайдушно не любимо нас таких, таких земних з цим невід’ємним набором, який входить в комплектацію нашого існування.
І веду я це все до того, що вірю, що не дивлячись на те, наскільки «неідеально» по своїй внутрішній шкалі ідеальності ми сьогодні приносимо себе в цей світ, трохи любові і розуміння до себе може прикрасити будь-який день. Нехай у дзеркалі сьогодні я бачу втомлену і розгублену, однак і її можна любити. Таку неідеальну ідеальність, людяну людяність, таку живу і таку вразливу, потребуючу любові в рази більше ніж у моменти впевненості, шукаючу, прагнучу любові і незнаходячи її в самій близькій людині - в нас самих, раз у раз вражається у саме серце і розривається від болі як і тисячі разів до цього. І все-одно продовжує жити. І як на мене за це її не можна не любити.
Неможливо постійно тримати високу планку, встановлену своїми ж руками. Але можливо трішки придивитись до неї - хто знає, може, не все що там є, варте того, щоб за це триматись. Можливо там і триматись уже немає за що, але і лишити спроби несила. Іноді виходить.
Любові вам!
