Напишу маленький відгук про новий документальний фільм Stutz. Моя оцінка не буде об'єктивною, оскільки писатиму як послідовник психотерапії Карла Роджерса.
Фільм зацікавив насамперед через рекомендацію авторитетного колеги та ще й тому, що він про психотерапевта Філа Штуца. У кіно створеному відомим комедійним актором Джоном Гіллом також висвітлюються методи допомоги Штуца пацієнтам.
Найперше скажу, що дуже гарний вайб у цього фільму, а кінематографічні кадри просто космічні.
Манера спілкування Філа Штуца часто нагадує провокативну психотерапію Френка Фареллі. Він дуже директивний, що повністю суперечить моделі взаємодії у психотерапії Роджерса.
Втім є багато споріднених моментів із клієнтцентрованою терапією та гуманістичною психологією загалом.
Якщо перейти до інструментів, якими у фільмі називають терапевтичні вправи, то можна зробити певні висновки.
"Життєва сила" має багато спільного із тенденцією до самоактуалізації у теорії Роджерса та Маслоу. Тобто це нагадує вроджений потенціал, який прагне реалізувати себе на різних рівнях. Також "життєва сила" Штуца нагадує спрощену ієрархічну модель потреб Маслоу.
"Частина Х", яка гальмує розвиток потенціалу - це як заблоковане різними труднощами життєвого досвіду базове переживання Роджерса.
Водночас ті ж самі труднощі - це потенціал для розвитку, якщо пройти етап гальмування (у фільмі він озвучується як застрягання в лабіринті). Чим важчі труднощі, тим більша перспектива для розвитку. Ця думка є дуже цінною, особливо в контексті українського сьогодення.
Використання метафор Штуца - це також одна із найулюбленіших клієнтцентрованих технік.
"Не ховатися за фасадом", тобто рухатися в напрямку справжнього "Я", якому не потрібно здаватися, а варто просто бути. Це роджеріанство в чистому вигляді! І це прекрасно!
Стосунки як терапевтичний інструмент. Як Штуц так і Гілл неодноразово повторюють, що люблять один одного. Ідея клієнтцентрованої терапії також простежується тут, оскільки за постулатами Роджерса зцілює не метод, а лікує особливі терапевтичні стосунки між терапевтом та клієнтом.
Класний момент, коли під час фільму герої переходять в метапозицію, переглядаючи кадри свого ж фільму у самому фільмі. Для мене там уже простежується когнітивістська практика, хоча тут можу помилятися, оскільки не спеціаліст в цьому напрямку.
"Нитка перлів" - це знову ж таки схоже на базове переживання у теорії Роджерса, на яке нанизуються ситуації (в тому числі травматичні). "В кожній перлині гівно" - це неначе східна філософія із славнозвісним Інь-Янь.
"Радикальне прийняття" - техніка, з якою метод Роджерса також перетинається, оскільки він побудований на безумовному прийнятті людини, як єдиному варіанті опанувати власне життя та змінювати реальність.
"Справжня впевненість-це жити в невизначеності." Це дуже гарно сказано. Тут прослідковується рацонально-емоційна психотерапія Альберта Еліса з бажанням підвищити толерантність до фрустрації, тобто змінити базове ірраціональне вірування - непереносимості фрустрації. Хоча напевно і до Еліса багато хто із психологів та психотерапевтів говорив про це.
"Тінь", яку потрібно інтегрувати у власну особистість для отримання додаткового ресурсу - це класика аналітичної психології Юнга. Сперечатися з цим думаю не потрібно.
"Знімок, до якого ми хочемо дотягнутися"- це бажання "мати" взамін "бути" Еріха Фромма, або знову ж таки як і у одному із попередніх інстументів - "бажання заховатися за фасадом" Карла Роджерса.
"Успіх та нагороди не позбавляють болю в житті, оскільки біль, разом із невизначеністю та працею є складовими реальності." З цим також не посперечаєшся.
Техніка "активна любов" дуже схожа на практику співчуття . А "практика вдячності", тобто моніторингу власного життя з висоти сьогодення - це техніка, яка мені давно дуже подобається.
Також чомусь хотілося, щоб у фільмі не показували фото, на якому переживається горе після втрати брата. Це дуже інтимний момент, який особисто я зберіг би за межею кадру. Втім фото показали, думаю, що через традиційну американську відкритість. Якби не показали, то можливо це зробило б фільм ближчим до менталітету наших широт. Не скажу, що один менталітет хороший, а інший-поганий, вони просто різні.
До речі, Стац навіть терапевтично не жартував у момент, коли Гілл дістав фотографію, і признаюся, що я не очікував цього.
Інструмент "переживання втрати" нагадав мені "Бійцівський клуб" Чака Поланіка. "Тільки втративши все ти здобуваєш істинну свободу."
Фільм однозначно вартий уваги, дуже красивий і особисто мені дуже цікавий) А які думки виникають у вас? Чи хотіли би подивитися на таке камерне кіно?
