Артур
У кожного педагога є свої перемоги і поразки. Хтось таки вивчив раціональні функції, хтось розібрався з пейсів войс, комусь вдалося виразно прочитати на відкритому уроці- Тичину. Ці перемоги просто необхідні нам педагогам-це як та вакцина від емоційного вигорання, щоб були сили йти на ще одне випробування-в школу. Ти зовсім не знаєш, з якої ноги встануть твої учні або хто до тебе прийде в кабінет, з яким запитом.
Це був особливий клас. Де 18 дівчат і лише двоє хлопців і ніякої тобі гендерної рівності. Клас «Амазонок»-так я їх називав. Ці двоє, не щасних ходили осторонь від дівчат. Артур завжди тримав погляд на підлогу. Якби хотів щось знайти там? Звісно я жартую, але так проходили місяці його «погляду вниз», безумовно соромлячись подивитися не тільки на інших, а й на себе.
Він прийшов до мене в кабінет. Сів на стілець і мовчки сидів декілька десятків секунд. Я першим здався і спитав:
-Артуре, з чим прийшов?
Хоча я давно помітив його незграбний погляд. І без сумніву знав…. Ні, майже знав, що коїться в душі цього юнака.
-Я не знаю, як почати?!-дуже не впевнено сказав він.
-Почни з чогось! Знаєш один з головних принципів карате?
-Ні, не знаю?
-Коли не знаєш, що робити-роби крок вперед.
-Здається ви за мене його зробили,- сумнівом сказав учень
-Чого це? Ти ж прийшов до мене, а значить зробив крок самотужки.-ці слова я промовив якомога спокійно з підтримкою, так щоб він усвідомив свою відповідальність.
-Знаєте, мені лячно. Я злякався!
Я промовчав. Звісно я бачив його тривогу. І чекав коли він прийде до мене.
-Але ти його якось живеш з ним?
-Так…Але останнім часом він мене… ну як його???-він почав підбирати слова.
-Обмежує?
-Мабуть, так.
Так ми почали роботу з ним. В перші місяці я дізнався, що він з Азербайджану. Що його батьки емігрували, ще до народження Артура.
У його батька бізнес, але досить специфічний. Він виготовляє пам’ятники. І де не будь, а вдома! Якось Артур спитав мене:
-Це якось пов’язано з цим? А то іноді подвір’я нашого дому схоже на цвинтар! А ще можливо моя тривога пов’язана з батьком? Ми з ним майже не говоримо… Точніше говоримо тільки те, що тільки цікаво йому! Його робота, господарство…
-Ти йому допомагаєш?-з цікавістю і з подіваюсь з певною долею підтримки питаю в нього.
-Але він мене не зовсім розуміє?-з розпачем сказав він
-Ти думаєш, що він тебе пригнічує?
-У нас специфічні відносини в сімї. І він не розуміє моєї тривоги! І каже, що твій страх надуманий.
-Що ж твоя тривога це тимчасове явище, юнацька тривожність пов’язана з багатьма факторами.
-А саме?-крадькома спитав він.
-Ну світ великий, безліч можливостей, а в тебе сумніви щодо них в цьому світі. Приблизно так. Іноді воно співпадає, а іноді ні…
-Оце, мабуть у мене таке.
Від цих слів я посміхнувся. І додав:
-14 лютого я прочитаю вам невеличку лекцію про найскладніше явище в нашому житті.
-Ви кохання маєте на увазі.
-Так.
А в наш двір вже прийшла війна. Вона була майже за вікном… Біля нас. Вона була біля мене, але не стала мною.
Настало це 14 лютого, капіталістичне свято яке колись було для нас якась маячна, з цими «валентинками», кульками з щасливими написами «It’s for you»… Любов з точки зору грошей іноді обурює мене, а іноді захоплює. Але що коли любов приходить під час війни? Тоді вже не до кульок.
Я прочитав лекцію. Дівчата слухали, запитували, на моє провокаційне й не чуване ними, що «любов це рішення» . Й не можливо любити одну чи одного, але при цьому ненавидіти ввесь світ. На одному вчиться любити цей світ,-так оригінально я закінчив лекцію.
А наступного тижня він прийшов до мене знов з більш відвертими зізнаннями.
-Ну, це нормально, що вона тобі подобається…-стримано сказав йому.
-Як же це нормально, як я не можу до неї, навіть, подивитися,- роздратовано сказав
-Ну, ти якось дізнався, що вона тобі подобається?
-Так.
-Це як раз ті можливості в яких ти не впевнений?
-Так.
Артур, я тобі зараз скажу, а ти обов’язково послухай.
-Я вас завжди слухав,-ствердно сказав Артур.
-Я з тобою відвертий. І завдяки цьому нам щось вдалося. Так?
-Так. Прогрес є!!!
-Тому твоєму страху треба подивитися у вічі. Обов’язково у вічі. Зрозумів. І щось запропонувати?
-А що я йому можу дати?-здивовано спитав він.
-Не йому, а собі. Цей страх це частина тебе, чуєш. Ти можеш запропонувати йому свою сміливість.
-А вона в мене є?-з певною долею сумніву питає мене.
-Переконаний, що є. Ти ж якось прийшов до мене. Відкрився мені.
-Коли не знаєш, що робити роби крок уперед,-впевнено спитав мене.
-Саме так.
5 років по тому
Я проходив повз залу, де займаються карате та іншими бойовими мистецтвами. Я зненацька збагнув, що це мій учень Артур, вийшов з тренування і привітався зі мною і додавши:
-Коли не знаєш, що робити роби крок уперед!
-А ти знаєш, чому так?-знаючи на його відповідь, я все одно чека його відповіді.
-Знаю, це активний захист. Крок уперед може зупинити нападаючого.
-Ну, Дякую за кроки, Артуре!
Він посміхнувся і впевнено сказав:
-Дякую за перемоги, вчителю.
13.02.2022
