Сьогодні поговоримо про жертви. Та перш ніж почати привиділося…
***
Ніч була тиха. Легенький вітерець, ніжно торкаючись дерев, шипотів таємниці світу цього і лише посвячені могли зрозуміти його древню мову. Час від часу, над пишним гіллям пролітали тіні тріпочачи крилами. Ту містичну тишу порушувало тихеньке потріскування. Там, за покручами гілля та чагарниками, посеред галявини стовпом палало багаття. Долаючи темряву, воно тягнулося до зірок, немов прагнуло показати власну силу, довести, що яскравіше їх холодного сяйва і теж здатне достукатися до небесних воріт і до самого бога.
Він сидів поруч. Підкинувши ще трохи гілок до багаття він потягнувся до старої шкури. У ній, охайно загорнутими лежав його скарб – його пожертва. Сьогодні особлива ніч. Повний місяць визирнув за верхівками дерев. Пора. Старий чоловік вдягнув обрядову накидку зроблену зі шкури та пір'я. Звук барабану розірвав тишу і слідом полинула давня магічна пісня. Вона лелася струмочками наповнюючи тишу, сплетаючись у річку що потоком мчала до неба, до самих зірок і до древніх богів.
Шаман підвівся і заплющив очі. Відкинувши голову він розправив руки, як древня птаха, і зайшовся у магічному танку. Його тіло, наповнене давніми ритмами, плавно і злагоджено рухалося навколо вогнища і дивна тінь, повторюючи рухи, танцювала слідом на траві, деревах, каменях… Немов прагнула пробудити їх цієї ночі і кликала молитися разом.
Сьогодні особлива ніч. Сьогодні боги почують його молитви, і магічна пісня торкнеться їхніх вух. Вони прокинуться, простягнуть свої сильні руки, приймуть його дари (його жертву) і виконають те про що йшлося у його молитвах.
Він зупинився. Легким рухом розгорнув стару шкуру. Співаючи свою пісню він брав «свій скарб» і поступово відправляв його у багаття. Зерна злакових, овочі, фрукти… дорогоцінні шкури впольованих ним тварин та прикраси… Вони падали у саме серце багаття і те випалювало їх до попелу, немов ковтало задля підживлення богів. Маленькі іскорки з тріском відривалися від полум’я і злітали у небо, у чорну височінь передаючи земне послання.
Шаман зупинився. Він взяв у руки ритуальний ніж. Сталеве лезо блиснуло холодом. Він простягнув його у багаття. Вогонь цілував лезо і од тих цілунків воно наповнилося жаром. Старий шаман торкнувся кінчиком розпеченого ножа своєї руки. Біль голкою пройшов крізь його руку і хвилями розлився по тілу. То була остання жертва. Жертва древнім богам. Тепер він зробив все. Тепер вони виконають його бажання, бо ж він віддав їм все що мав, бо ж він залежить від них, від їхньої волі.
Багаття догорало. Десь там, крізь нескінченну ковдру гілля прокидалося сонце, а з ним і новий день. Шаман сидів коло вогню. На його обличчі була посмішка. Він знав що його почули. Він знав що скоро його життя зміниться на краще. І що жертва його була не марна. Наставав ранок.
***
Сьогодні початок трохи дивний. Чому? Бо розмірковуючи про жертовність саме ця містерія виринає у моїй голові. Образ старого шамана та його дарів до древніх богів… Та якщо замислитися то що ж таке жертва?
Я досить часто зіштовхуюся з цим: жертовність, самопожертва, позбавлення себе цінного заради якоїсь великої цілі… Кожного дня, кожної години, від покоління до покоління. Це немов якийсь магічний ритуал, який люди повторюють, наслідують. Який ми вивчаємо на прикладі колишніх поколінь і передаємо наступним. Все завжди має свій початок. І наш початок йде від початку нашого життя.
У світ прийшло маля. Воно беззахисне і потребує турботи і любові. А ще часу, терпіння і не маленьких зусиль. І ось стає питання, що робити батькам. Вони наче розпалюють те жертовне вогнище шамана і починають відправляти у нього свої «дари» для "маленького бога». Власний сон, час на себе, хобі, кар’єра, бажання, простір, подорожі, фінанси, домашні тварини (бо ж можуть образити дитя)… Багаття росте, а жертв не стає менше. Час, зусилля, контроль. Все заради нього «маленького бога» навколо якого починає обертатися весь світ. Власний комфорт, власне життя і навіть, часто, стосунки. Все не замислюючись у багаття. Все у жертву. І чим старшим стає «те божество» тим більше пожертв відправляється. А маленький бог росте. Він\вона бачить це величне багаття і часто не до кінця розуміє його суть та призначення. Він не знає на скільки цінні ті жертви. Він не знає скільки їх було і скільки буде. Він просто живе. Він просто існує. Та настає той день коли за всі дари, що були принесені доводиться платити.
«Як ти можеш? Я стільки ночей не спала! Тебе ростила! А ти! Невдячний!» пролунає якось від батьків на бажання «маленького бога» зробити по своєму, будувати власне життя. І не важливо який то буде непослух, яке бажання чи витівка. Єдине що важливо тут і зараз це те розуміння, що за всі ті дари тепер «маленьке божество» має віддячити. Воно має створити диво, виконати прохання своїх батьків, їх бажання та реалізувати їх потреби. «Маленький бог» має повернути все що було витрачено на нього, а часом і з процентами.
І тут душа крається. З одного боку є супротив. Є бажання лишитися собою, відстоювати власну думку та будувати власне незалежне життя. Та з іншого… виникає чітке відчуття вини за цей страшний егоїзм, за цю невдячність. Бо ж якби не вони, якби не дари, якби не багаття… Чи був би я тоді на світі? Чи існував би взагалі? Або як би мені тоді жилося?...
І ми починаємо платити по рахункам. Відплата буває різною, та вона є. Хобі яке подобається батькам, факультет, професія, друга половинка… І з часом ми починаємо відчувати що у цьому «законі жертовного вогнища» таки щось є. Воно працює і справно. Ми ж самі є прикладом цієї робочої схеми. І тоді ми починаємо заводити власне жертовне вогнище.
Хлюп, і у нього впало особисте життя заради кар’єри, а он потріскує відпустка яку відмінили заради крутого проекту, а он там улюблений одяг чи решти зачіски яку змінили заради коханої людини, а ще хобі, яке не подобалося моєму партнеру… Горить, догорає, потріскує. І шалені іскорки піднімаються у небо. А ми дивимося, спостерігаємо і чекаємо… Коли ті боги, заради яких приносилися ті жертви дослухаються до наших молитв та виконають наші бажання.
І так йдемо по життю. Скидаючи у багаття все нові і нові жертви. Та ось біда в тому, що далеко не всі «божества» готові нам за них віддячити. Не той дохід, розірвані стосунки, не реалізовані амбіції… це теж трапляється. Це теж не рідкість. Ми страждаємо, нам боляче і гірко від розчарування. Та навіть потім, вирішуючи більше нічого не жертвувати, ми знову знаходимо собі бога і знову кидаємо щось цінне у багаття.
І одного разу настає той день коли у нас народжується маля. Ми озираємося, згадуємо і підносимо його до рангу бога. І як колись наші батьки так і ми самі приносимо свої жертви. Ми сердимося, розчаровуємося, втомлюємося від того «служіння». Та знову і знову підкидаємо у вогнище нову жертву. Щоб потім, як і ми колись, цей виплеканий маленький бог віддячив нам за наш біль, страждання та жертви своєю поведінкою, розвитком і досягненнями. Щоб подав той знаменитий стакан води у нашій старості. Хоча цікаво… Чи буду я тоді хотіти пити?:)
Ми звикли жертвувати, ми звикли бути винними комусь. Розплачуватися по рахункам і чекати відплати. Ми вступаємо у ці стосунки зі світом не розуміючи наскільки вони руйнівні, наскільки калічать нас і наше життя, наскільки руйнують наші стосунки з людьми і з самими собою.
Як часто ми отримуємо те на що розраховуємо і відповідь? Як часто ми живемо повним життям? Як часто потім жалкуємо через те що сплатили велику ціну за ті жертви?
Є фраза яку не люблять багато моїх знайомих. Фраза яку часто перекручують і не розуміють до кінця. Її бояться і на неї обурюють батьки, і зловживають діти. Та у ній є правда життя… «Ніхто нікому нічого не винен».
Як би страшно це не звучало та це так. Стосунки побудовані на жертовності складають хибне враження обов’язків перед іншими. Це стосунки залежних людей, людей які не розпоряджаються власною свободою і бояться свободи інших. Відчувають у ній небезпеку через непередбачуваність. Та стабільність «жертовного закону» це ілюзія. І розплата за нього це не реалізація себе, сум від потрачених років життя, які не повернеш і розчарування від відсутності нагороди за героїзм.
У яскравому прояву, вступаючи у цей закон люди (маючи певні тенденції до самокатування) проживають своє життя з наркоманами, алкоголіками чи можуть роками жити у атмосфері фізичного та психологічного насилля. Вони тягнуть всі біди на собі немов кажуть, «подивіться який я молодець, який я сильний та незалежний; я можу все зробити сам\а.» Та насправді у цій поведінці не більше сили ніж у метелика, який захищається від хижаків яскравим малюнком на крилах (рекомендую Млодік «Девочка на шаре»). Захищається від власного вибору, від непередбачуваності світу цього залишаючись у такій страшній та передбачуваній реальності.
Ніхто нікому нічого не винен… От халепа. Та все просто. Ви не повинні відміняти відпустку заради крутого проекту (бо у світі прийнято бути успішним чи це буде не круто). Ви можете (маєте можливість!) прийняти рішення відміняти її чи ні. Ви не повинні змінювати хобі заради коханої людини, варити борщі, прасувати сорочки, дарувати квіти, проводити час з ріднею вашого партнера. Ви не повинні допомагати друзям і рідним. І головне ви не повинні мати дітей чи любити \ поважати ваших батьків. Це все не повинність, не обов’язок. Це все просто ситуація вибору. Вибору який ви маєте зробити самі і за результати якого нести власну відповідальність. Вибору який стосовно вас також роблять кожного дня оточуючі вас люди. Це просто питання свободи волі.
І так, інколи вибір буває не вдалим. Та він цілковито ваш. І, можливо, буде сум, чи розчарування. Та воно буде не через когось, не хтось буде винним. Не зваблює? Але ж тут ви почнете нести відповідальність за власне життя, жити свідомо, а значить матимете шанс побудувати його саме так як будете хотіти тільки ви самі, а не по волі «богів». Так, у кожного вашого рішення є ціна, та ще є здобутки. І є величезна можливість сидячи у кріслі у солідному віці відчувати себе живим, встигнувшим, реалізованим, щасливим.
Відповідальність – ось ціна свободи та незалежності. Ціна можливості побудувати власне щасливе життя та справжні живі і чесні стосунки. Можливість мати поруч тих хто тебе любить не через те що має тебе любити, а тому що сам відчуває це почуття, щиро і без повинності в розплату за твої жертви.
І так, ми маємо багато віддати своїм дітям. Та ми не маємо ставити їх у центр світу бо ж вони прийшли у цей світ жити своїм життям, а ми щоб прожити своє. Все що їм потрібне це наша любов. І головне, це наше рішення мати дітей чи ні. Як би не сталося. Як і ми є результатом рішення наших батьків. І якщо вже рішення прийняте, за нього слід брати відповідальність, а не спроваджувати жертвоприношення.
Все просто.
