Психологический порлат Psy-practice

Воно є, але його нема.

Таке відчуття, що щось можна і треба сказати, а слів нема. А що є? Таке враження, що нічого нема для вираження цього, лише саме відчуття, що є щось, що має бути виражене, коли тебе щось повідомляє, що воно є. Що це таке? Навіщо воно є в цьому світі, в мені? Куди сьогодні будемо жити? В кого дивитись? Про що не думати? Це щось таке дивне, насправді, щось таке, що не знаходить зараз в тобі вираження, окрім відчуття, що щось є. Здається, на це можна не звертати увагу, тим паче, що обставини сприяють цьому: "нема тіла- нема діла", нема повітря в пепеповненому вагоні метро, нема надії на майбутнє, нема відчуття присутності сенсу життя, а от це відчуття, чогось є. Воно прискіпливо вдивляється в твою свідомість розміщуючи в ній зародки непередбачуваної і незнаної дійсності у вигляді відсутності будь-якого вираження. Воно є, але його нема.

Воно є, але його нема.

Може це і є ти? Насправді дуже складна дилема, якщо дивитись на неї отак от, наманаючись знайти щось, намагаючись бути якимсь і кимось. А якщо ні? Що як не бути, як це відчуття, що як піддатись звабленню цієї неможливості бути вираженим і не виразити це через себе, а дозволити собі бути невираженим цим невираженням? Чи лякає порожнечу її власна порожнечість? Куди ти провалюєшся, в гордовиту самовпевнену порожнечу довершеного відчаю самотності, чи в невпевнену в собі і налякану, таку саме як ти, проекцію тебе? Куди? Це щось, невиражене, воно само, чи то є ти сам, один, без тіла, без тіней, без імені і назви, без себе самого? Це щось ніяке, чи це якесь нічого? Цьому немає вираження і розуміння, але воно існує і продовжує наповнювати тебе, воно всюди, але ніби як відсутнє. Це Бог? Це Дух? Це Смерть? Але вона не відповість допоки ти живий, доречі, як і життя.

Колись давно, коли ти займався збиранням своєї колекції життєвих спогадів, ти не звертав уваги на такі речі, ти просто їх брав собі, не дивлячись, не думаючи, просто до колекції незвичних станів, просто для буття, просто для вгамування нестримної сили великого пальця, який все хапає.

Рене Декарт мислив парадоксами, і взагалі, парадоксальне мислення дає змогу бачити те, що звичним нам раціональним мисленням побачити не можна. Рене Декарт говорить про буття, мислення і свідомість, точніше - самоусвідомлення, він говорить, що Я з'являється в той момент, коли здійснюється процес мислення, якщо нема мислення - нема Я, а ще він говорить, що мислити може лише душа. Але той самий Декарт говорить, що мислити потрібно не завжди, лише в деяких випадках, лише інколи. Парадокс. Воно є, але його нема. А чи є ти сам, в той час коли ти мислиш про своє буття? Хто тоді той ти, про буття якого ти мислиш, та чи не позбавляєш ти сам буття того тебе, про якого ти мислиш в цей час? Може про це говорив в свій час Декарт? Якщо ти мислиш про себе, значить той ти вже не ти, бо ти зараз дивишся на нього.

Є і нема, життя і смерть, буття і небуття, хіба їх можна розділити, хіба можливо знайти той простір де вони можуть існувати окремо? Хіба можливо тільки бути або тільки не бути?

Але це лякає, це парадоксальне мислення ніби заперечує самого себе, та хіба ти сам цього не робиш так чи інакше? Хіба ти не наляканий власною тінню? Ще й як наляканий. Хіба твоя тінь, або твоє позасвідоме відомі тобі? Навряд. Але ти точно відчуваєш їх вплив на своє життя. Так, ти намагаєшся все собі пояснити заспокоюючи себе, але сам в цей час створюєш собі нові парадокси, пояснюючи непояснюване, даючи відповіді на питання, які не мають відповіді і на які відповідати просто неможливо.

 

Понравилась публикация? Поделись с друзьями!

Написать комментарий

Возврат к списку