Суєта, марнота.
Людина завжди хоче довести світу, що вона існує, що вона є, що вона дієва і
здатна створювати, в тому числі й хаос.
В цілому діяльність людини спрямована саме на це - на доказ світові своєї
власної екзістенції.
Звичайно, ми пояснюємо собі це зовсім по-іншому, ми говоримо, що ми хочемо
досягти успіху, бути відомим, мати численні зв'язки в соціумі, мати багато
матеріальної власності, зробити зі своєї особистості медіа бренд і тд.
Але, за великим рахунком, все це лише ілюзія для нас особисто, бо ми
помремо і втратимо все це.
Суєта породжена тривогою, яка породжена страхом перед власною екзістенцією,
яка породжена страхом перед власною трансценденцією.
Кому ми доводимо власне існування?
Для кого це може бути неочевидним? Хіба що для когось, хто заперечує
взагалі існування будь-чого окрім свого власного.
І це може бути лише Дух.
Ось що ми маємо: ми маємо душу, ми маємо Я людини, як людина бачить сама
себе як людину і ми маємо Дух, якиє є абсолютно нейтральним посередником між
душею та Я людини.
Парадокс полягає в тому, що для поєднання із своєю душею людині потрібно
перейти в умовний стан Духа.
Для чого це потрібно? Для того аби стати Суб'єктом буття, а не об'єктом
буття, бо тільки Суб'єкт може сказати "я є" говорячи це крізь ідею
"я є сам по собі і для себе самого, я є тим, хто може існувати сам",
тобто ми тут говоримо про Самість, як про якусь умовну фінішну форму
самоусвідомлення, Самість, як вічну дію, а не як тимчасову подію.
Але для цього потрібно визнати той факт, що Дух, для якого тебе не існує, є
втіленням того, що ти не приймаєш своїм Я, яке є Я об'єкта, а не суб'єкта, я
якого може сказати "я є" але не може відрізнити своє "я є"
від "я є" оточуючих об'єктів.
Тобто, доводячи світові своє існування під виглядом суєти, людина реально
лише реалізовує свій страх перед повідомленням Духа "не існує нічого окрім
мене самого". Це реальний жах, який ми компенсуємо "доказами
існування", в тому числі у вигляді вкрай примітивного формального
мислення: якщо я тримаю це в руках і бачу це - значить воно існує.
Об'єкт не може мислити апріорі, він може лише мати закладені в нього
Творцем уявлення про самого себе та відтворювати їх, коли він стикається із
іншими об'єктами. Ось тому нам іноді і здається, що ми знаємо щось про іншу людину,
що ми її відчуваємо, знаємо її почуття, бачимо її енергію і тд, хоча все це є
прямим впливом того об'єкту на нас, який маніпулює нами вбудовуючи свою
інформацію в наше інформаційне поле. По суті це нав'язлива реклама на яку ми
повелись.
Мислити може лише Суб'єкт, тобто та людина, яка змогла пройти стадію
заперечення і визнати неіснування себе як об'єкту із властивом для нього
магічним тверджненням "я є", і перейди у стадію Духа із домінуючим
твердженням "не існує нічого окрім мене самого", тобто, в інтерпритації
це - є я, як ціле, яке містить в собі все, що може бути і не містить в собі те,
чого не може бути, таким чином відсікаючи імовірність існування своїх
"клонів" у вигляді прив'язаності до об'єктів і пошуку в них свого
відображення.
Бути суб'єктом - значить побачити себе без дзеркала, бо коли ми дивимось в
дзеркало (в об'єкти), то бачимо лише те їхнє, що вони нам показують.
Світу байдуже який ти, світ нейтральний по відношенню до тебе. Він не
добрий і не поганий, він просто ніякий, бо він не знає про твоє існування, бо
для нього ти є тим "не існує нічого окрім мене самого".
І от тепер ми підійшли до заключної тези цього коротенького нотатку - Дух,
світ, який є байдужий до тебе є тим твоїм внутрішнім посередником між тобою і
душею (втраченим раєм в який ти мрієш повернутися), він є тобою, який не знає
тебе і якого не знаєш ти.