ЩАСЛИВІ ЛЮДИ ТЕЖ ІНОДІ ПСИХУЮТЬ
Щасливі люди теж іноді психують. Колись я прочитала
думку, що щасливі люди нікому не цікаві. Навіть психотерапевтам. Я б
посперечалася.
Щасливі люди якраз дуже цікаві. Просто вони рідше
приходять із запитом:
— Зробіть щось із усіма цими людьми, бо вони неправильно
живуть.
Щастя взагалі не дуже схоже на вічний дзен. Щаслива
людина може злитися, плакати, боятися, заздрити й одного прекрасного ранку
ненавидіти весь світ до першої чашки кави.
Але є деякі речі, які вона поступово вчиться робити.
По-перше, не соромитися себе. Тобі можуть повідомити, що губи
завелики чи не ті, зморшки вже ті, джинси давно не ті, а в твоєму віці взагалі
пора выглядати «прилично» і не носити розрізані джинсі чи футболки з
прикольними принтами.
І одного дня ти раптом думаєш:
— А чого це я маю узгоджувати свої губи з громадськістю?
І йдеш далі. Разом із губами і ногами у джинсах.
Не тому, що тобі абсолютно байдуже, що думають люди. Ми
соціальні істоти, нам не байдуже. Просто чужа думка перестає бути кермом твого
життя.
По-друге, зникає непереборне бажання керувати чужим
життям.
Хоче людина їсти масло — нехай їсть. Хоче фарбувати
волосся в зелений — чудово. У мене син ходив з зеленим чубом доки йому не
набридло самому.
Хоче дивитися дурний серіал — нехай дивиться. Хоче не
дивитися серіали й читати Канта — теж переживемо.
Психологічна
зрілість починається десь у тому місці, де ти розумієш: «Мені не подобається» і
«це треба заборонити» — різні речі.
По-третє, щасливі люди чекають. Ще й як.
Вони чекають любові, літа, листа, хорошої новини,
закінчення війни, зустрічі з дорогою людиною. Просто вони поступово вчаться
відрізняти очікування від безпорадності.
Є речі, на які я
можу вплинути. Є речі, на які не можу. І якщо воду
влітку відключили, я не зобов'язана досягати духовного просвітлення. Можу
поставити бойлер.
Іноді психотерапія — це не «прийняти ситуацію». Іноді
психотерапія — це купити бойлер.
По-четверте, щасливим людям не потрібні люди, поруч із
якими вони здаються кращими. Не потрібна «страшніша подруга», щоб почуватися
красунею. Не потрібен дурніший друг, щоб здаватися розумною. Не потрібен
слабший партнер, щоб відчувати себе сильною.
Навпаки, поруч можуть бути красиві, розумні, талановиті
люди. І чужий талант не забирає твого, а викликає радість і гордість за близку
тобі людину.
По-п'яте, вони поступово перестають жити за календарем
суспільства.
Заміж — до 25. Дитину — до 30. Кар'єру — до 35. Машину. Успішний
успіх.
Фотографію з Балі. А потім можна помирати задоволеною:
усі нормативи виконані.
Але одного разу виникає дуже незручне питання:
-А я сама чого хочу? І от із нього часто починається
цікаве життя.
По-шосте, щасливим людям не обов'язково мало треба. Комусь
мало.
Комусь багато. Хтось хоче тихий будинок і сад. Хтось —
подорожувати світом.
Хтось мріє співати, малювати, вирощувати троянди,
написати книжку або навчитися танцювати в 67 років.
Проблема не в тому, скільки тобі треба.
Проблема починається тоді, коли ти все життя намагаєшся
хотіти те, що тобі наказали хотіти.
По-сьоме, щасливі люди не вважають, що всі повинні їх
любити. Це, до речі, страшенно полегшує життя. Комусь я подобаюся. Комусь ні. Хтось
мене зрозумів. Хтось вирішив, що я жахлива хамка. І нічого. Земля продовжила
обертатися. Навіть кава не подорожчала саме через це.
По-восьме, вони менше порівнюють свою внутрішню кухню з
чужою вітриною.
У когось весілля. У когось нова квартира. У когось сто
тисяч підписників. У когось фотографія з Балі. А в тебе сьогодні вистачило сил
помити голову і відповісти на два листи. І, можливо, саме сьогодні це твій
успіх.
Життя взагалі
погано вимірюється чужими лінійками.
По-дев'яте, у щасливих людей далеко не завжди все просто.
У них помирають близькі. Вони хворіють. Розлучаються. Втрачають роботу. Помиляються.
Закохуються не в тих.
Бо щастя — це не відсутність болю. Це
здатність не робити з болю єдиний доказ того, що ти живеш.
Не обов'язково весь час долати. Іноді можна просто жити. Їсти
смачне. Садити квіти. Сміятися. Любити. Спати. Просити допомоги. Викидати те,
що вже неможливо полагодити.
І не перетворювати кожну життєву халепу на кандидатську
дисертацію зі страждання.
І нарешті —
щасливі люди не завжди люблять себе.
Це теж міф, що вони завжди щасливі. Іноді вони собою
незадоволені. Іноді соромляться. Іноді внутрішній критик прокидається раніше за
них і вже сидить на кухні з блокнотом:
— Ну що, поговоримо про твої недоліки?
Просто з часом вони знають цього товариша по імені.
— Доброго ранку. Я тебе почула. А тепер посунься, я кави
вип'ю. (Чесно, кажучи я бурмочу «заткни пельку»)
Мабуть, щастя — це не стан, у якому тебе більше нічого не
ранить. Це життя, в якому ти дедалі рідше відмовляєшся від себе, щоб тебе
схвалили.
Дедалі менше живеш чужими правилами. Дедалі краще
розумієш, що можеш змінити, а що доведеться пережити.
І дозволяєш собі бути не ідеально щасливою. А просто
живою. Зі своїми страхами, радощами, дурницями, любов'ю, зморшками, мріями — і
тією самою попою і губами, яку ми так і не погодили з громадськістю.
#mystories
