Нормальне життя і самопочуття принципово
можливі в цьому житті.
Це не якась там примара чи абстракція,
це цілком конкртні речі. Дуже складні речі.
Я розумію, що є безліч варіантів
роз'яснення цього починаючи від Платона і Конфуця та завершуючи Кантом, які як
раз дуже сильно переймались питанням: "що таке нормальне життя?".
Як ви вже зрозуміли, відповіді в них
були вкрай складні для сприйняття.
Пересічна людина хоче прожити гарне,
сповнене щастя, життя, і це цілком природнє бажання.
Але саме гарне життя сповнене щастя,
складається з зовсім інших елементів, не схожих на кінцевий результат.
Платон шукав істину (мабуть,
найуспішніше за інших), Конфуцій досліджував взаємодію непоєднуваних частин, а
Кант досліджував красу і мораль в рамках людського судження.
І всі вони, незалежно один від одного,
приходили до майже одних висновків, що в житті людини є певний закон, який Кант
назвав (для себе) Мораль, і що є певний закон світу за яким функціонує взагалі
все.
Людина є частиною світу (який ми можемо
взнати лише частково), а світ є частиною життя людини.
Закон людини (Мораль) вкрай простий - це
правда, але обходження із правдою вкрай складне якщо брати до уваги отчуючий
світ. Сказати правду не є шляхом до щастя, але є однією з умов. Справа в тому,
що закони світу не передбачають наявність правди чи брехні, це суто людський
вимір світосприйняття.
І от тепер дивіться, як щось суто
людське накласти на щось, де цього нема і бути не може?
От в чому складність поводження із
правдою і шляхом до свободі і щастя - в природі цього не існує.
І це складно зрозуміти.
Однім з виходів з цієї патової ситуації
було створення образу Бога, який би поєднав людське із "людським"
крізь приріву світу, замкнувши коло, віддаючи людині божествене назад, у
відповідь на звертання до нього. В цьому задумі Бог повинен владнати всі
питання із світом, знову ж таки, в якому цих питань взагалі не існує.
Ця проблема не така очевидна як здається,
бо людина бачить світ своїми очима, які, доречі, виконують туж саму функцію що
й образ Бога - посередник. Проблема така, що наше сприйняття світу і наше
міркування про своє життя в світі не має відповідних аналогічних точок доторку
в світі.
Це створює похідну проблему, не менш
значущу ніж нерозуміння світу - це нерозуміння себе.
І от, від питання щастя ми прийшли до
питання нерозуміння себе. Здачалось би, що тут спільного?
Відповідь - Нерозуміння. Точніше кажучи,
розуміння обмежання розуміння через природні межі самого розуміння, і подальші
намагання створити щось проміжне, щось середнє, яке дозволило би жити в
гармонії із незнаним, вічним, небачним. Це щось - це судження про мораль, це
власні судження кожної людини про себе, свої обмежання, свої бажання, свої
права і обов'язки. І відчуття щастя напряму залежить від того, чи дотримується
людина своїх же власностворених для самої себе законів.
От ми прийшли до правди. До правди, яку
кожен з нас говорить або не говорить сам собі.
І ось тут є елемент зіткнення людини і
світу, коли сказати правду собі (чи іншим) - це ще не вся справа. Тут також
варто враховувати і того, кому ти це говориш, тобто себе і світ. І несподівано,
з'являється такий елемент пазлу як - повага, тобто розуміння, усвідомлення
того, що сказана правда говорилась не для чогось чи когось, не заради наслідків
чи красоти вчинків, бо тоді це вже не правда, а лише тому, що це є і щастя в
цьому моменті полягає в тому (на мій погляд), щоб поєднати правду, тобто те, що
є, із тим, що для інших, для світу - цього нема.
"Правдива брехня" - це не
пояснення, але дуже влучна метафора, яка описує те, про що я намагався
написати.