Ідеальна соціальна мережа - це та, яка не має іншого, ніж ти сам, респондента.
Ідея, що можна "злити" свої думки в соцмережах і отримати бажаний спокій, утопічна. Все відбувається як раз навпаки. Соцмережі запускають процес фактичної побудови того образу, який ми репрезентуємо в своїх посланнях, але робить це на базі колективних страхів та нездійсненних бажань. Цей образ віртуальний, але той, що може бути сприйнятий нашою свідомістю. Фактично, відбувається те, що ми тонемо в гігабайтах власного переносу та колективного контрпереносу.
Поки що, людство не вигадало нічого кращого ніж цілком природній процес сповіді спрямованої до самого себе й реалізованої в молитві, написанні особистого щоденника, розмови із Богом, мистецтві, тощо. Оце і є ідеальна соцмережа, та, яка ніколи не дасть прямої відповіді на послання.
Чому саме так?
Звертаючись до себе ми завжди опиняємося в просторі невизначеності, бо відповіді нема, бо нема лінії горизонту на якій ми могли би побачити щось, що відбивало би наш силует та задавало би направлення ліній перспективи, відповідно втрачається сенс послання. Проте в такому просторі від нашого послання залишається його основа, якої не можна побачити в наповненому просторі соцмережі.
Мені здається, що коли ми задаємо питання, чи щось шукаємо, як от: розради, полегшення чи відповідей, уваги, чи можливості випорожнитися, ми завжди хочемо (позасвідомо) проявити частину себе, яка є, але ніби привид, для нашої свідомості вона невидима.
Соцмережі ніби здатні проявляти цю невидиму основу, але це тільки на рівні бажаного. В дійсності цього не відбувається, а відбувається нанесення шару "проявника" у вигляді колективного бажання чи страху.
Соцмережа - це не соціум, це лише віртуальна ідея можливості моделювання соціуму ( невідомого усесвіту, що точно має життя). Такий собі намір побудови утопічного раю Томаса Мора, але лише сам намір.
Це віртуальний простір, який нібито симулює отой простір, що я описав на прикладі занурення в себе, побудова якого виявляється нібито неможливою через сам факт наявності в ньому переносу, який точно там буде, бо там є людська свідомість.
Звернення до себе дозволяє виділити основу прибравши з неї одяг свідомості та створити умови, коли позасвідоме проникає до себе додому, й може знайти там відповідну до себе форму у вигляді фрагменту структури Усесвіту. Це ніби надати свободу власним думкам і дозволити їм злитися із своїм власним духовним змістом. Саме тоді, знову ж таки, позасвідомо, ця новонароджена форма, що складається із змісту нашої душі (Усесвіту), матиме можливість потрапити у нашу свідомість не у вигляді свого попередника думки, а у вигляді нового для нас бачення життя, тобто структури життя, що ми змогли опанувати.