Знецінення як психологічний захист. Чому нам так важко витримувати чужі почуття?
Мій допис про знецінення викликав цікаву дискусію. І, як це часто буває, коментарі стали чудовою ілюстрацією самої теми. Дякую всім, хто поділився власними історіями, підтримав, пожартував і навіть посперечався. Матеріалу для психологічних роздумів вистачить надовго.
Спробуймо розібратися, що відбувається з нами, коли ми знецінюємо інших.
Знецінення — це не завжди бажання образити. Іноді це спосіб захиститися від власних неприємних почуттів.
Наприклад, людина розповідає, як її образили в дитинстві. А у відповідь чує:
«І ви досі через це переймаєтесь?»
На перший погляд — звичайне запитання. Але що може стояти за ним?
Можливо, людині важко визнати, що її колишній невинний жарт для когось виявився болючим. Адже тоді доведеться зустрітися з власною провиною чи соромом.
Значно простіше сказати: «Та скільки можна пам'ятати таку дурницю!»
І все. Проблема начебто вже не в тому, хто образив, а в тому, хто надто довго пам'ятає.
Цей захисний механізм називається мінімізацією — применшенням значення неприємного досвіду.
Або інша реакція:
«Це все ваше роздуте его! Треба мати нормальну самооцінку, тоді ніхто вас не образить».
Звучить майже як психологічна мудрість. Але за нею може ховатися дуже цікава установка: сильна людина не повинна бути вразливою.
Наче психологічна зрілість — це коли тебе можна хоч цеглиною по голові, а ти стоїш, усміхаєшся і демонструєш здорову самооцінку.
Насправді психологічна зрілість — це не відсутність болю, а здатність його усвідомлювати, витримувати й обходитися з ним без руйнування себе та інших.
Іноді людина захищається за допомогою інтелектуалізації. Замість того щоб зустрітися з чужими почуттями, починає читати лекцію про его, самооцінку, мудрість і правильне ставлення до життя.
Розумні слова можуть бути дуже зручним способом не торкатися чогось болючого.
Є й інший захист — проєкція.
Наприклад, людина переконана, що всі, хто не захоплюється її успіхами, неодмінно заздрять.
Заздрість справді існує. Але іноді люди просто зайняті власним життям, мають інші інтереси або не вміють розділяти чужу радість.
Коли ми автоматично приписуємо іншим певні почуття, варто запитати себе: звідки я знаю, що саме вони переживають?
А ще буває знецінення у відповідь на знецінення.
«Мене принизили? Я принижу ще сильніше!»
Тут агресія допомагає відчути власну силу. Особливо якщо колись доводилося мовчати, терпіти й ковтати образи.
Але є різниця між захистом своїх кордонів і бажанням знищити іншого.
Сказати «зі мною так не можна» — це встановити межу.
Сказати «ти нікчема, і я зараз тобі це доведу» — це вже інша історія.
Іноді ми навіть не помічаємо, як починаємо використовувати проти інших ті самі способи, від яких колись страждали самі.
А тепер про сором.
Одна жінка розповіла, як у сім років показала дорослим свою першу історію про звірят. Їй сказали, що історія примітивна. Наступну вона наважилася показати лише у двадцять.
Тринадцять років мовчання після кількох слів!
Для дорослого — звичайна оцінка. Для дитини — іноді цілий вирок: «Те, що я створюю, нікому не потрібне. Краще більше не висовуватися».
У гештальт-терапії ми звертаємо увагу на те, як людина перериває контакт із собою та світом. Замість того щоб вільно проявляти цікавість, творчість, бажання, вона починає себе стримувати.
Не тому, що більше нічого не хоче. А тому, що проявлятися стало небезпечно.
Іноді це схоже на ретрофлексію — коли імпульс, який міг бути спрямований назовні, людина повертає на себе.
Хотіла показати світові свою творчість, а натомість навчилася зупиняти себе.
І знаєте, що найцікавіше?
Люди часто знецінюють не тому, що не бачать чужого болю, а тому, що їм важко з ним зустрітися.
Чужа вразливість може нагадати про власну. Чужий успіх — про нереалізовані бажання. Чужа сміливість — про те, на що сам досі не наважився. А чужа образа — про власну відповідальність.
І тоді психіка поспішає захиститися.
Звісно, не кожен жарт є агресією. Не кожна критика — знеціненням. І не кожен, хто з нами не погоджується, заздрить або захищається.
Іноді завалений горизонт на фотографії — це просто завалений горизонт.
Але є величезна різниця між словами:
«Гарне фото! Якщо хочеш, підкажу, як трохи вирівняти горизонт».
І:
«Ну хто ж так фотографує? Ти хоч бачиш, що наробила?»
У першому випадку є повага до людини. У другому — оцінювання її самої через недосконалість роботи.
І наостанок.
Ми всі часом знецінюємо. Себе, інших, чужі досягнення, чужі переживання. Іноді навіть із найкращими намірами.
Питання не в тому, щоб стати ідеальними й ніколи нікого не зачіпати.
Питання в тому, чи здатні ми помітити власну реакцію і запитати себе:
«Що саме мені зараз так важко витримати, що я хочу зробити іншого меншим?»
Можливо, за цим запитанням відкриється щось значно цікавіше, ніж чергова суперечка про те, хто тут надто вразливий, а хто має здорову самооцінку.
І ще одне. Якщо вам розповідають про свій біль, не обов'язково негайно давати пораду, пояснювати, чому людина неправильно реагує, або терміново робити її сильнішою.
Іноді достатньо сказати:
«Уявляю, як тобі тоді було прикро».
Від цього ніхто не втратить своєї мудрості. Навіть навпаки.
А ви помічали за собою бажання знецінити когось саме тоді, коли вам самим було неприємно, соромно чи заздрісно?
