«Бабусю, бабусю, а чого у тебе такі великі зуби?» («Червона шапочка»)
Коли починає формуватися наша особистість? Існує багато думок з цього приводу. Хтось каже, що перші прояви нашого «Я» ми демонструємо ще до народження. Хтось – що з першого дня після. А хтось взагалі запевняє, що ми проявляємо себе лише у 3 роки. Та чи це насправді так?
Як відомо на формування нашої особистості впливають декілька чинників: внутрішні і зовнішні. Внутрішні – генетика, особливості психіки, нервової системи, фізіології (тобто те с чим ми прийшли у цей світ). Зовнішні – клімат, умови життя і, най головніше, соціум (тобто все що нас оточує і зустріло у цьому світі). Стосовно внутрішніх чинників нам більше може розказати генетика. Спадковість та мінливість, гомозиготність і гетерозиготність, домінантні та рецесивні гени … А от соціум… Він починає впливати на нас ще з того моменту, як ми з вами були розміром менш за горошинку. Бо самими першими представниками соціуму у нашому житті були наші батьки і їх вплив на нас існував ще з першої секунди старту нашого формування.
Як саме протікала мамина вагітність? За яких умов вона настала? Які слова, думки, вчинки супроводжували цей цікавий стан? А емоції? А де був тато у цей час? А як пройшли пологи? Це далеко не повний список питань, отримавши на які відповідь, можна вже більше дізнатися про початок формування своєї особистості і хоч наблизитися до відповіді на питання «чому я такий який я є?». Саме тому, на мою думку, так важливо коли батьки проходять вагітність свідомо і зберігають інформацію, як про цікавий стан так і про процес пологів. Важливо коли є розуміння кожного етапу з цих процесів і готовність розібратися і прийняти їх. А ще ж є наступні етапи нашого життя, де нас виховують і ми розвиваємося і там теж вплив наших батьків колосальний. Вони закладають фундамент нашої особистості. А це означає, що наші батьки дуже важливі у процесі нашого становлення і нам на справді треба розуміти ті причини, які формують їх поведінку.
І тут усе водночас просто і складно. Бо ж наші мами і тата теж родом із дитинства. Тож відповідь на питання «чому вони такі які є?» захована ще глибше – у аналізі поведінки наших бабусь і дідусів. І навіть на цьому етапі пошуки відповідей і аналіз інформації можна не зупиняти. Бо кожне покоління наших предків було сформовано за рахунок попереднього покоління і активно впливало на формування наступного. Подібний ланцюжок дослідження можна порівняти з археологічними розкопками, коли шар за шаром знімаючи пісок та грунт (а у нашому випадку розкриваючи все нові і нові подробиці життя предків) ми знаходимо цінні археологічні знахідки, які в свою чергу дають нам відповіді на одні питання і при цьому викликають нові. І, аналізуючи кожен з шарів, ми як справжні історики також звертаємо увагу не тільки на самі знахідки (інформацію про особистість нашого предка), а й на історичний період до якого він відноситься, бо це теж впливає на розуміння та інтерпретацію причинно-наслідкових зав’язків.
Тобто фактично, ми з вами є наслідком процесу, який запустився ще безліч поколінь до нашого народження і, якщо вже шукати початок початків формування нашої особистості, то слід розпочати як мінімум з бабусі з дідусем, а краще ще далі.
Як це виглядає? Можемо розглянути невеличкий приклад.
Уявімо що десь існує родина А і родина Б. Юність чи дитинство пар із кожної родини перепав на період Другої Світової Війни. В цей час було необхідно вижити і мова не йшла про формування таких якостей як емоційна чуттєвість, ніжність. Скоріше в цей період для виживання необхідна була стійкість і можливо навіть деяка емоційна відстороненість. Війна скінчилася, та травма після неї лишилася у душах цих людей. Вони зустрілися, створили пари, сім’ї. І ось у кожного з них з’явилися діти.
У сім’ї А вихованням дітей батьки займалися частково у вільний час, якого було мало. Переважна зайнятість батьків була роботою, городами і пошуком засобів для виживання (бо слідом після війни були часи важкі). Саме тому їх любов до дітей проявлялася у вигляді «нагодувати», «одягнути», «вивчити». Жодних зайвих емоцій, жодних зайвих сентиментів. Лише виживання. Особливо це стосується старших дітей, бо вони як раз з’являються у самий важкий період.
У сім’ї Б ситуація ще складніша. Невдовзі після народження дітей помирає батько родини (що теж було не рідкістю на той час). Мати лишається сама з дітьми. Тепер вона має виконувати подвійну виховну функцію і ще забезпечити власних дітей всіма засобами виживання.
І от їхні діти виростають.
У сім’ї А одна з дітей - це донька. Вона з дитинства бачила як важко працюють її батьки. Що вони намагаються забезпечити родину. Їй, як і будь-якій дитині у такій ситуації не вистачає батьківської ласки та ніжності, можливо підтримки, але вона не просить їх і вже на них не сподівається. Бо ображатися на батьків чи їх відволікати не можна, адже вони роблять все для родини. Тому у випадку виникнення образи на матір чи батька за відсутність емоційного тепла у неї виникає почуття вини за власну невдячність. Оскільки родині живеться тяжко дівчина вчиться бути самостійною. Та ця самостійність поверхнева. Сама ж вона, не наситившись батьківською любов’ю, лишається по дитячому не зрілою особистістю і сподівається знайти того хто буде її по справжньому кохати (а точніше стане люблячим батьком).
У сім’ї Б один з дітей син. Скрутна ситуація в родині змушує його теж швидко стати самостійним і допомагати матері забезпечувати родину. Фактично він у якійсь мірі займає місце свого батька і замість того, щоб реалізувати себе як особистість він змушений обирати той шлях, який буде вигідним для родини. Ця дорослість теж є не справжньою, а скоріш вимушеною, так як і йому не вистачає батьківського тепла та відчуття безпеки, щоб сформувати зрілість. Ситуацію ускладнює ще те, що в нього не має прикладу чоловічого стилю поведінки. Образ батька у таких родинах часто міфічний і сини мають поверхневе уявлення про роль і поведінку чоловіка. Тому його можна охарактеризувати, як маленького хлопчика у тілі дорослого, який чекає що в його житті з’явиться жінка, яка зможе стати йому ідеальною матір’ю і зігріє своєю любов’ю.
І ось ці двоє зустрілися і створили родину А+Б. Пазл склався. Вона звикла догоджати, готова допомагати і тягнути на собі багато життєвих питань. Він активно працює, та звик що у їх родині саме жінка приймала рішення і була головою родини, тож віддає всю владу дружині. І начебто що ж тут такого? Та у цій парі не має дорослих особистостей. Кожен з них очікує, що другий візьме на себе роль батьків і забезпечить потребу у емоційній близькості. І кожен з них не здатен взяти на себе таку роль. На цьому етапі часто виникають сварки та розчарування. Можливі навіть прояви девіантної чи адиктивної поведінки. Такі пари можуть розійтися і тоді шукати собі нового партнера, але історія повторюється знову і знову. А можуть лишитися у стосунках і народити дітей.
І от у такої пари з’являється маля. Обоє батьків відчувають емоційний голод. Перші роки життя дитини для них складні, так як вони не вміють віддавати свою любов просто так. Вони очікують отримати щось взамін, а немовля ще не може це зробити. Та з часом батьки приростають, або наче приклеюються до своєї дитини. Вони стають емоційно залежними від неї і цим провокують ситуацію у якій все перевертається з ніг на голову. Так як підростаючи дитина бере на себе роль батьків, а батьки в свою чергу з кожним роком все більше входять у дитячу роль.
Таким чином у родині росте дуже самостійна дитина, її роздуми і міркування не по роках дорослі та зрілі, вона може читати дорослі книжки, має ідеальну чи практично ідеальну поведінку. У родині вона часто допомагає батькам у тих справах, які складні і не за її віком (приймати важливі рішення, доглядати дорослого хворого і т.д.), також несе відповідальність за емоційний стан в родині і її психологічний клімат і є причиною чому батьки досі разом («ми не можемо розлучитися бо дитині потрібна повна родина»). На плечі маленької людини лягає важелезний тягар дорослих проблем, в той час як дитинство, на яке це дитя має право, проходить повз повністю чи майже повністю. Бо він\вона має (зобов’язаний) піклуватися про своїх не зрілих батьків.
Що далі? Далі можуть бути варіанти. Або ставши дорослою ця дитина так і лишиться опікуватися батьками і не збудує власних стосунків, або спробує відвоювати власну незалежність та цей процес буде дуже болючим для усіх і викликатиме нестерпне почуття вини у самої дитини. Але не залежно від вибору в середині цього раннього дорослого теж буде жити дитя, яке не догралося, недомріяло, і не відчуло як це мати зрілих маму і тата поруч. Саме тому у стосунках з протилежною статтю ця людина буде шукати ідеальних батьків. І саме тому є величезна вірогідність, що така людина, як мінімум не буде спішити мати дітей, а як максимум просто не захоче. Чому? Бо вже у свій малий вік він\вона вже встигла виняньчити 2х, які фізично були їй батьками.
Ось тут вже можна зупинитися і подумати, а що ж буде далі? Невже цей ланцюжок так і буде йти крізь роки формуючи поранених особистостей? Якщо нічого не робити, то на жаль шансів на зміни майже не має. Та якщо взяти на себе відповідальність за свою долю, розірвати невротичне коло і піти у психотерапію шанс є. З’являється можливість вирости у процесі психотерапії, знайти в собі сили стати справжнім дорослим і дати шанс наступним поколінням жити інакше.
Формування особистості не спонтанний процес. Він не виникає раптово і не залежить від фортуни. В ньому є закономірності і закони. Тож знаючи і розуміючи причинно-наслідкові зв’язки психологи можуть сформувати гіпотезу про минулі покоління людини, яка прийшла на консультацію, та скласти «прогноз» на можливий розвиток ситуації в подальшому. Зі сторони це виглядає як «магія» та нічого магічного, повірте, тут не має. Це наука. І знаючи ці закономірності психолог може у роботі з клієнтом показати особливості формування картини особистості і життя в цілому даючи можливість клієнту усвідомити себе як особистість і змінити якість свого життя.
Таких прикладів, як я описала вище, я бачила вдосталь. Це не рідкість і не виняток. І саме тому так ціно інколи займатися «археологією». Бо те, які ми є часто залежить від того, «якою була наша бабуся». А те ким ми станемо вплине на те, якими будуть наші правнуки.
Ось воно диво життя:)
